Людина

Оксана третій тиждень поливала герань на підвіконні, коли за парканом почувся голос сусідки Галини Петрівни: — А чиї це квіти такі буйні? Невже сама доглядаєш? Оксана відклала лійку,

Директорка школи №34 поклала мобільний на стіл екраном донизу і подивилася на класного керівника так, наче та щойно розбила вітрину. — Марино Іванівно, ви розумієте, що батьки збирають

# Незламна Оксана Гриценко тридцять два роки пропрацювала майстром на швейній фабриці в Кременчуці, поки та не закрилася, а останні шість — портнихою в ательє "Стиль" на вулиці

Липень в Ужгороді пахне абрикосами — вони падають прямо на асфальт біля ринку, і ніхто вже не встигає їх підбирати. Оксана Тарасівна саме проходила повз той ринок, коли

Я набираю цей номер щовечора о пів на дев'яту. З дев'ятнадцятого поверху на Позняках видно, як засвічуються вікна навпроти, і в один момент завжди хочеться подзвонити. Тільки лінія

Касирка на автовокзалі в Рівному стоїть за склом уже одинадцять років і бачила всяке, каже. Але оту жінку з чорним портфелем запам'ятала — бо та тричі підходила до

Заправку для швейної машинки Оксана купує в одному й тому самому магазині на Кирилівській уже дванадцятий рік — відколи прийняла батькову майстерню з ремонту одягу. Продавщиця там завжди

Так воно просто є… Оксана витирала пил із підвіконня, коли за вікном загальмувала знайома машина. Синій «Ланос» батька — той самий, що п'ять років тому виїхав із двору

Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той самий зять, про якого моя теща розповідає сусідкам біля під'їзду — ніби я їй чимось зобов'язаний по гроб життя.

Оксана витерла долоні об фартух і подивилася на бляшанку з-під кави, де вже третій рік лежали чеки на насіння. Тридцять сім гривень за пакетик чорнобривців, шістдесят два —