Липень в Ужгороді пахне абрикосами — вони падають прямо на асфальт біля ринку, і ніхто вже не встигає їх підбирати. Оксана Тарасівна саме проходила повз той ринок, коли задзвонив телефон. Номер зятя.
— Мамо, ви ж не проти, якщо я переоформлю СТО на себе? Юридично зручніше буде, з податковою простіше.
Вона зупинилася під тентом, де продавали черешню по сто двадцять за кіло, і перепитала:
— Яке СТО, Романе?
— Ну наше. Ваше. Те, що на Собранецькій.
Те, що на Собранецькій, збудував її чоловік, Тарас Михайлович, ще у дев'яносто восьмому — з нуля, з двох підйомників і однієї ями для мастила. Тарас помер чотири роки тому, у віці шістдесяти одного року, і з того часу майстерня годувала і Оксану, і доньку Ілону, і саме Романа, який там же й працював, приймав машини, рахував каси. Формально власницею була Оксана Тарасівна. Так усі й знали.
— Я не розумію, — сказала вона в трубку, — з чого раптом переоформлення.
— Ілона пояснить, — і скинув.
Ілона зателефонувала того ж вечора, коли Оксана вже сиділа на кухні своєї квартири на Минайській, з увімкненим телевізором, де йшли новини про черговий обстріл Запоріжжя, і з чашкою чаю, який давно охолов.
— Мам, ну ти чого. Роман каже — так буде безпечніше. Мало що. Ти вже не молода, не дай Боже щось, а бізнес зависне на спадщині на пів року.
— А ти? — спитала Оксана. — Ти теж так думаєш?
Пауза була довша, ніж треба.
— Я думаю, що треба довіряти чоловіку.
Отут вона й зрозуміла: розмова не про безпеку. Вона про те, що Роман давно вирішив, а Ілону просто попросили озвучити.
Оксана Тарасівна тридцять один рік пропрацювала бухгалтером на меблевій фабриці, і цифри вона рахувала швидше, ніж дехто встигав про них подумати. Мастерня приносила, з вирахуванням оренди землі, комуналки і зарплат двом хлопцям-механікам, приблизно тридцять п'ять тисяч гривень чистими на місяць. З них Оксана не брала собі жодної копійки останні два роки — усе йшло назад у справу: новий компресор, ремонт даху після граду позаторік. Вона жила на пенсію в чотири тисячі і на те, що присилала друга донька, Марина, з Кракова, де прибирала офіси.
Наступного дня Оксана поїхала на СТО. Не подзвонила заздалегідь — просто сіла на маршрутку номер три і поїхала.
Роман стояв біля відкритого капота білого «Фольксвагена», у синьому комбінезоні, з ганчіркою в руках, і коли побачив тещу, витер руки не одразу — спершу закінчив те, що робив із затискачем акумулятора.
— Я вирішила подивитися документи на майстерню, — сказала вона. — Ті, що в сейфі.
— Ілона їх забрала на минулому тижні. Каже, у нотаріуса перевірити щось.
— Без мого відома?
— Мам, ну ви ж дасте згоду. Це формальність.
У той момент повз проходив один із механіків, Юрко, молодший, той, що працював тут ще з Тарасом Михайловичем, з дев'ятнадцяти років. Він ніс каністру з мастилом і, проходячи, кинув, наче між іншим:
— Оксано Тарасівно, а Роман Валерійович уже візитки нові замовив. З іншим прізвищем власника.
Роман зиркнув на нього так, що Юрко швидко зник у боксі.
Оксана нічого не сказала. Розвернулася й пішла до маршрутки. Всю дорогу дивилася у вікно на дахи центру, що пропливали повз, і думала не про образу — про те, що завтра о дев'ятій ранку відкривається нотаріальна контора на Волошина.
Вдома вона знайшла у шухляді конверт із документами на СТО — копію, яку колись зробила про всяк випадок, ще коли Тарас був живий. Договір оренди землі під забудову — на її ім'я. Технічний паспорт будівлі — на її ім'я. Виписка з реєстру речових прав — теж.
Наступного ранку вона зайшла до нотаріуса, Валентини Петрівни, з якою була знайома ще з заводських часів — та колись оформляла Оксані документи на квартиру після смерті чоловіка.
— Валю, мені треба дізнатися, чи подавали заяву на переоформлення прав власності на нерухомість за адресою Собранецька, п'ятдесят два.
Валентина Петрівна перевірила реєстр за кілька хвилин.
— Заяви немає. Але, Оксано, тут запит був — днями хтось цікавився процедурою дарування чи продажу нерухомості між родичами. Не від тебе.
— Від зятя?
— Прізвища не скажу, це не моя справа була, консультація в іншого нотаріуса. Але раджу тобі не зволікати.
Оксана вийшла на вулицю, де саме вивозили сміття і машина комунальників перегородила півдороги, і подумала про те, що Тарас, коли будував ту майстерню, казав: "Це не мені, це дітям і онукам". Він мав на увазі всіх дітей. Не одного зятя.
Того ж дня вона зателефонувала Марині в Краків.
— Мам, ти серйозно? Роман хоче забрати СТО?
— Не забрати. Переоформити. Різниця тільки в тому, як це назвати.
— А Ілона?
— Ілона мовчить.
Марина мовчала кілька секунд, потім сказала те, що Оксана й сама вже вирішила, тільки не наважувалась вимовити вголос:
— Мамо, продай його. Поки воно твоє. Знайди покупця і продай, поки Роман не встиг щось підписати за твоєю спиною.
Оксана довго сиділа з телефоном у руці, дивлячись на фотографію на серванті — Тарас біля щойно збудованого боксу, ще з цегли не оштукатуреної, усміхнений, тридцять третій рік йому там був.
Продати СТО, яке чоловік будував руками, здавалося зрадою його пам'яті. Але тримати його заради Романа, який уже замовив візитки з чужим прізвищем, здавалося зрадою ще більшою.
Через три дні до Оксани в квартиру прийшла Ілона — сама, без чоловіка, з дитиною, семирічним Данилком, якого залишила бавитися в кімнаті з іграшками.
— Мама, я знаю, що ти ходила до нотаріуса. Роман казиться.
— Хай казиться.
— Він каже, що ти йому не довіряєш.
— Я йому й не довіряю, Ілоно. Він хотів переписати чуже майно, не спитавши власницю. Це не про довіру, це про закон.
Ілона сіла на край дивана, покрутила обручку на пальці.
— Мам, у нас з ним не все добре. Останній рік. Він… якщо ми розлучимось, а СТО буде на ньому — я з нічим залишусь. З Данилком.
Ось воно. Оксана зрозуміла, чому донька мовчала — вона й сама боялася, і намагалась встигнути раніше страху.
— То чому ти йому допомагала?
— Бо він сказав, що якщо не допоможу — забере Данилка й піде.
— А документи, що вона тобі принесла для нотаріуса, — де вони зараз?
Ілона дістала з сумки той самий конверт, тепер уже з оригіналами.
— Ось. Я їх забирала нібито для перевірки, а насправді сховала від Романа. Боялася, що він знайде спосіб підробити щось, поки я мовчу. Тримала в подруги.
Оксана Тарасівна взяла конверт, розкрила, перевірила — все на місці: договір оренди, технічний паспорт, виписка з реєстру. Поклала його поруч зі своєю копією на стіл перед донькою.
— Ось що ми зробимо. Я не переоформлюю СТО на Романа. Я продаю його — офіційно, за ринковою ціною, покупцю знайду сама, через агентство на Швабській. Гроші розділю порівну між тобою і Мариною, по сто десять тисяч гривень кожній, на окремі рахунки, куди Роман доступу не матиме. А тобі окремо — ще й довіреність до адвоката в Мукачеві, якщо до розлучення дійде.
— А Роман залишиться без роботи?
— Роман залишиться без чужого майна. Роботу він знайде — руки в нього золоті, я цього не заперечую. Але майстерня не його, і не буде його.
Покупця знайшли за три тижні — сім'я з Мукачева, яка розширяла свою мережу шиномонтажів. Договір підписували в тому ж нотаріуса, у Валентини Петрівни, у вівторок вранці, двадцять восьмого липня. Оксана Тарасівна прийшла одна, з паспортом і тим самим конвертом документів — оригіналів, які повернула їй Ілона.
Роман дізнався за годину до підписання — Юрко подзвонив йому попередити, з якихось власних міркувань чи просто по-людськи. Він приїхав на своєму старому "Опелі" просто до нотаріальної контори на площі, вбіг, коли договір уже лежав на столі з підписами обох сторін.
— Оксано Тарасівно, що ви робите?! Це ж наша сім'я, наш бізнес!
— Це моя майстерня, Романе. Була. Тепер належить людям з Мукачева.
— Ви не мали права без мене!
— Я мала повне право, — вона акуратно склала свій примірник договору вдвоє і поклала в сумку. — Це було моє майно весь час. Ти просто про це якось забув.
Роман стояв посеред кабінету, у тому ж синьому комбінезоні, в якому вона бачила його востаннє на СТО, і не знаходив слів. Валентина Петрівна прибирала зі столу зайві копії, вдаючи, що не чує нічого.
За тиждень Ілона подала на розлучення. Данилко залишився з нею, у квартирі, яку Оксана допомогла зняти на Легоцького — з тих самих ста десяти тисяч, які тепер лежали на окремому рахунку, недоступному нікому, крім доньки.
Восени Оксана Тарасівна їхала маршруткою повз колишню майстерню на Собранецькій — над в'їздом уже висіла нова вивіска, "Шиноремонт Мукачево-Сервіс", і біля боксу стояв незнайомий "Фольксваген", не білий цього разу — сірий. Вона подивилась у вікно секунду і відвернулась. Попереду через прохід їхала жінка з абрикосами в целофановому пакеті, і один абрикос викотився в прохід та зупинився біля її черевика.
