Я набираю цей номер щовечора о пів на дев'яту. З дев'ятнадцятого поверху на Позняках видно, як засвічуються вікна навпроти, і в один момент завжди хочеться подзвонити.
Тільки лінія вже три роки як мовчить.
Мене звуть Оксана, мені сорок два, я веду бухгалтерію в невеликій компанії на Осокорках. Щодня о цій самій годині мама телефонувала — питала, чи повечеряла, чи не забула забрати доньку з музички, чи не намокли ноги, якщо йшов дощ. Дрібниці. Тоді вони здавалися нав'язливими. Тепер я б віддала половину зарплати за ще один такий дзвінок.
У неї був якийсь особливий нюх на біль. Я могла годину розповідати їй, який чудовий був день, а вона перебивала: "Оксанко, що сталося насправді?" І я здавалася. Завжди.
Найдужче не вистачає найпростішого — покласти голову їй на плече й на кілька хвилин перестати бути дорослою. Не приймати рішень. Не тримати все на собі. Просто знову стати чиєюсь дитиною, а не начальницею відділу, не матір'ю, не тією, хто мусить усе вирішити сама.
Востаннє я чула її голос у лікарні на Багговутівській, у палаті на четвертому поверсі, де пахло хлоркою і кимось звареною гречаною кашею з сусіднього поста. Апарати пищали рівномірно, за вікном моросив листопадовий дощ, і сусідка по палаті весь час перемикала канали — то новини, то якийсь турецький серіал з приглушеним звуком.
Мама тримала мою руку й казала, щоб я не забувала поливати фікус у коридорі — той, що вона привезла з дачі під Обуховом ще п'ятнадцять років тому. Ніби це було найважливіше в ту хвилину. А може, і справді було.
Я думала, що встигну ще раз почути, як вона сварить мене за те, що я мало сплю. Не встигла.
Після похорону лишилася квартира на Осокорках — двокімнатна, дев'яностих років побудови, з тим самим фікусом на підвіконні. І лишився мій молодший брат Тарас, який приїхав із Житомира на дев'ятий день і одразу заявив, що квартиру треба продавати навпіл, бо "мамі вона більше не потрібна".
Три тижні я нічого не відповідала. Дивилася на фікус, який чомусь почав скидати листя, хоч я поливала його точно за розкладом, записаним мамою на клаптику паперу біля холодильника.
А потім поїхала до нотаріуса на Драгоманова й дізналася те, чого Тарас не знав: за півроку до смерті мама переоформила квартиру на мене — тихо, без розголосу, "щоб не було зайвих розмов", як написала в записці, яку я знайшла разом із документами. Вона знала, що я буду тією, хто доглядатиме фікус. І тією, хто платитиме за неї внуку на музичну школу, коли Тарас "тимчасово" перестане допомагати.
Я не стала одразу нічого казати брату. Дочекалася, поки він знову приїде — вже не на дев'ятий день, а просто так, з порожніми руками, поговорити "про спадщину". Сіла з ним на кухні, де мама варила борщ по неділях, дістала папку з документами й поклала на стіл поруч із чашкою застиглої кави.
— Це вже оформлено, Тарасе. На мене. Півроку тому.
Він довго дивився на печатку нотаріуса, ніби вона могла зникнути, якщо дивитися досить пильно.
— І ти мовчала?
— Я дізналася три тижні тому. А ти за ці три тижні жодного разу не спитав, як я. Тільки — коли продаємо.
Він пішов, гримнувши дверима так, що фікус на підвіконні хитнувся. Дзвонив потім двічі — слухавку я не брала. На третій раз написав повідомлення: мовляв, оскаржуватиме через суд. Юрист, до якого я звернулася на Печерську, сказала коротко: шансів немає, дарча складена бездоганно, свідки є.
Тепер на журнальному столику лежить ще й конверт із копією тієї дарчої — про всяк випадок, якщо Тарас вирішить спробувати ще раз. А фікус прижився. Пустив нове листя вже цієї весни.
Сьогодні о пів на дев'яту я знову підходжу до підвіконня з лійкою. Земля в горщику суха зверху, темна на глибині двох пальців — так, як мама навчила перевіряти. Я наливаю воду повільними колами, щоб не залити коріння, і кажу вголос, ні до кого конкретно:
— Донька сьогодні знову забула зошит із музички. Уяви.
Лист фікуса теплий під долонею, майже живий на дотик — так само теплою була її щока, коли я в лікарні притискалася до неї лобом і вдихала запах лікарняного мила пополам з чимось рідним, знайомим із дитинства. Я витираю крапельку води, що скотилася з листка на підвіконня, ставлю лійку на місце і йду вимикати світло на кухні — так, як робила щовечора вона, перш ніж лягти спати.
