Касирка на автовокзалі в Рівному стоїть за склом уже одинадцять років і бачила всяке, каже. Але оту жінку з чорним портфелем запам'ятала — бо та тричі підходила до віконця і тричі відходила, так і не купивши квиток.
— Вам «Рівне — Луцьк», о дев'ятій тридцять? — питаю. А вона: «Ще хвилинку подумаю». І відходить до лавки, де сидить, стиснувши той портфель на колінах, наче в ньому не документи, а щось живе.
Звали її Оксана Дмитрівна, це вже потім з'ясувалося, коли вона таки повернулася й розговорилася зі мною крізь віконце, поки чекала на свій рейс — він і справді запізнювався хвилин на сорок через ремонт дороги під Клеванню.
Розповіла, що їде до молодшої сестри, Валентини, у Луцьк — забирати документи на квартиру. Квартиру, куди сама ж і вклала гроші сім років тому, коли продала батьківський будинок у Здолбунові. Сімсот тридцять тисяч гривень тоді вийшло за будинок з садком. Половина пішла на квартиру для Валентини — та щойно розлучилася, лишилася з донькою на руках, а орендувати боялася, бо хазяї то виселяли, то ціну задирали.
— Домовилися, що квартира на двох буде, — казала Оксана Дмитрівна, дивлячись повз мене на розклад автобусів. — Я гроші дала, вона оформила на себе — бо в мене тоді якраз кредит на машину висів, і я подумала: яка різниця, ми ж сестри.
Різниця виявилась за сім місяців, коли Валентина вийшла заміж вдруге. За чоловіка на ім'я Ігор, який працює в автосервісі на Київській і, за словами Оксани Дмитрівни, «одразу почав рахувати, хто скільки в хату приносить».
Комуналка, продукти, дитячий садок для племінниці — усе це лягло на плечі Оксани. Валентина то «забувала» гаманець, то казала, що зарплату затримали, то просто мовчала, коли сестра нагадувала про рахунки. А тим часом Ігор возив нову дружину на вихідні до Світязя, купив їй телефон новий.
— Я не проти допомагати, — казала жінка за склом. — Але коли зрозуміла, що плачу вже сім місяців поспіль, і жодного разу не почула «дякую» — стало не по собі.
Касирка каже, що саме тоді Оксана Дмитрівна і поклала на прилавок папку — стареньку, картонну, з написом «Документи» шариковою ручкою на обкладинці. Всередині — договір купівлі-продажу квартири, розписка від сестри на суму триста шістдесят п'ять тисяч — саме стільки Оксана колись вклала в ту квартиру, і саме цю суму Валентина письмово зобов'язалась повернути, коли зрозуміла, що на своє ім'я оформила все сама, — і ще один папір, новий, складений юристом на Соборній два тижні тому.
— Це заява до суду, — пояснила Оксана Дмитрівна. — Про стягнення боргу за розпискою. Юрист сказав, що маю всі підстави. І ще — про визначення моєї частки в квартирі, бо гроші мої, і хай там що написано в документах, я можу довести переказами з картки.
Касирка каже, вона тоді ще пожартувала: мовляв, у Рівному теж юристи є, чого аж у Луцьк їхати. А Оксана Дмитрівна відповіла серйозно: бо документи на квартиру — там, і сестра теж там, і розмову таку по телефону не поведеш.
Автобус нарешті прийшов. Оксана Дмитрівна купила квиток, попрощалася, пішла на посадку — портфель тепер тримала не двома руками, а однією, наче він полегшав.
Через два тижні касирка побачила її знову — цього разу та поверталася з Луцька, сідала на рівненський рейс. Сіла не одразу на лавку, а спершу підійшла до віконця — сказати, що таки хоче поговорити, якщо є хвилина.
— Приїхала я до неї в суботу зранку, — розповідала Оксана Дмитрівна. — Валентина двері відкрила — і одразу за одвірок сховалась, наче я щось відбирати прийшла. Кажу: сідай, поговоримо як люди, я тобі не ворог. А вона мовчить, дитину в кімнату відправила, сама на кухні стоїть, чашку крутить у руках.
Поклала я папку на стіл. Розписку її дістала, договір, заяву юриста. Кажу: «Валю, я не хочу через суд. Я хочу, щоб ти сама зрозуміла — так не буває, щоб я сім місяців за твою квартиру платила, а твій чоловік нову дружину до моря возив». Вона на розписку дивиться, а сама бліда стала. Каже: «Ігор не дозволить квартиру ділити». А я їй: «Квартира — не його. Гроші — мої. І борг — твій, а не його».
Через два дні Валентина сама зателефонувала — сказала, що поговорить з нотаріусом, хоче все вирішити мирно, без суду. У понеділок зустрілись утрьох: Оксана, Валентина і нотаріус на розі Лесі Українки. Валентина прийшла сама, без Ігоря — сказала, що він «зайнятий у сервісі». Підписи ставили мовчки, тільки Валентина раз спитала, чи не забере сестра квартиру зовсім. Оксана відповіла, що ні — просто хоче, щоб було по-чесному.
Домовилися так: Валентина лишається жити в квартирі, бо дитина, бо школа поруч. Щомісяця вона переказує сімнадцять тисяч гривень на рахунок сестри — це повернення боргу за розпискою. А частку в самій квартирі, двадцять п'ять відсотків, нотаріально оформили на Оксану Дмитрівну — з правом здати в оренду чи продати, якщо виплати припиняться.
Ігор на ту зустріч не прийшов — сказав, що це не його справа. А коли дізнався, що частка тепер офіційно записана на старшу сестру дружини, на Оксану, зателефонував увечері, кричав щось про «сімейні розбірки напоказ». Оксана слухавку тоді просто поклала — сказала касирці, поправляючи ремінець на портфелі: телефон і так заряд тримає погано, шкода витрачати на порожні розмови.
