Оксана третій тиждень поливала герань на підвіконні, коли за парканом почувся голос сусідки Галини Петрівни:
— А чиї це квіти такі буйні? Невже сама доглядаєш?
Оксана відклала лійку, покроплену водою до половини. За тим парканом два роки тому почалася війна, яку в селищі Вишневе під Полтавою досі згадували напівголосно — війна за смужку землі завширшки в метр, яку колишній чоловік Оксани, Микола, самовільно прирізав до свого двору, поки вони ще жили разом. Після розлучення межа лишилася перекошеною, і кожна весна перетворювалася на переговори без дипломатії.
— Доглядаю, — відповіла Оксана. — А ви до чого питаєте?
— Та Микола вчора приходив, міряв щось рулеткою вздовж паркану. Жовту таку, будівельну, метрів на п'ять. Казав, буде новий паркан ставити. Рівний.
Серце Оксани стислося, наче хтось стягнув шнурок на грудях. "Рівний" паркан означав одне: він нарешті вирішив забрати ту саму смужку офіційно, оформити її на себе через сільраду, поки вона, Оксана, два роки мовчала і не сперечалася, бо було не до того — доньку Софійку саме тоді забрали до лікарні з апендицитом, а потім розпочалася мобілізація, і Микола на півроку зник на фронті, а коли повернувся, говорити про паркани здавалося блюзнірством.
Але тепер він повернувся остаточно, з осколком у нозі й демобілізаційним листом, і, вочевидь, вирішив, що має право забрати те, що вважав своїм.
Оксана перейшла двір і подивилася на паркан. Стовпи стояли нерівно, старий штахетник посірів від часу й пах вологим деревом після вчорашнього дощу. За ним, на подвір'ї Миколи, лежали нові дошки, ще світлі, з крапельками смоли на зрізах.
Увечері, близько сьомої, вона постукала у двері колишнього чоловіка. Він відчинив — схудлий, з палицею, у синій майці, яка колись була її подарунком на день народження.
— Що будувати збираєшся? — спитала вона без вітання.
— Паркан. Мій же двір.
— Смужка спірна, ти знаєш. Ще твій батько казав, що межа йшла по старій вишні, а вишню ти зрубав п'ять років тому.
— Мало що батько казав.
— Піду в сільраду, підніму погосподарську книгу. Там ще з дев'яностих є план ділянки.
Микола сперся на одвірок, наче ноги раптом підкосилися від втоми, а не від рани.
— Оксано, підіймай що хочеш. Я півтора року в окопах думав не про метр землі. А тут повернувся — і Галина Петрівна перша: "Он, Миколо, дивись, Оксана город розширила, поки тебе не було".
— Я нічого не розширювала.
Він мовчав довше, ніж хотілося їй, катаючи в пальцях латку фарби, що лущилася з одвірка.
— Знаю, що не розширювала, — сказав нарешті. — Я бачив кущ калини, який ти посадила ще п'ять років тому, він і зараз на тому самому місці стоїть, я міряв від нього. Тому й хотів паркан рівний — щоб раз і назавжди було видно, де чиє.
— А якщо я в сільраду піду?
— Іди. Мені тепер уже байдуже, хто правий на папері.
Наступного дня Оксана таки сходила в сільраду. Секретарка, довго порпаючись у шафі з пожовклими теками, витягла план 1998 року — межа на ньому справді проходила там, де колись росла стара вишня, за метр від нинішнього паркану Миколи. Оксана взяла копію, поклала в сумку і два дні носила її, не наважуючись віднести.
На третій день, увечері, коли Микола знову вимірював свою лінію рулеткою, вона підійшла й мовчки простягнула йому папір. Він читав довго, водячи пальцем по вицвілих лініях, потім склав аркуш навпіл і повернув їй.
— Забирай смужку. Софійка гойдалку просила повісити ще торік, нехай нарешті повісить.
— Ти справді віддаєш? Без суду, без нічого?
— А що мені та смужка, Оксано. Я на фронті бачив, як хлопці за клапоть окопу вмирали. Тут метр городу — це не варте того, щоб через нього дитина дивилася, як батьки один одного тягають по судах.
Наступного ранку Микола, спираючись на палицю, сам вимірював рулеткою нову лінію — на метр далі від старої межі, углиб власного двору. Стовпи вкопав того ж тижня, заплативши сусідському хлопцю Артему двісті гривень і трилітрову банку компоту за допомогу, бо нога ще не дозволяла копати самому.
Коли паркан добудували, Оксана повісила на новий стовп саморобну гойдалку зі старої дошки й мотузки, яка ще пам'ятала іншу гойдалку, з дитинства Софійки. Дівчинка розгойдувалася, сміючись, а обоє колишніх подружжя стояли по різні боки рівної, нарешті чесної межі — і мовчки дивилися одне на одного, вже не рахуючи сантиметри.
