Оксана витерла долоні об фартух і подивилася на бляшанку з-під кави, де вже третій рік лежали чеки на насіння. Тридцять сім гривень за пакетик чорнобривців, шістдесят два — за розсаду петунії з ринку на Озерній. Цього року вона висадила квіти вздовж усього паркану, хоча свекруха казала: "Городина людей годує, а квіти — то для панянок".
Дім стояв на околиці Бердичева, дерев'яний, з облупленою зеленою фарбою на віконницях. Чоловік Оксани, Тарас, поїхав на заробітки до Польщі ще у квітні — клав плитку в Кракові, надсилав по дванадцять тисяч гривень щомісяця. Грошей вистачало на комунальні, на школу дітям, на дрова наперед — але не на щось своє, не на те, що хочеться, а не треба. Оксана тягнула господарство сама: корова, город, двоє дітей у школі та свекруха, яка з кожним роком ставала все прискіпливішою.
— Знову за розсаду гроші викинула, — свекруха стояла на ґанку, склавши руки на грудях. — Краще б курей більше тримала, яйця б продавали.
— Мамо, я на ті гроші, що з базару за яйця виручаю, і купила, — відповіла Оксана, не піднімаючи очей від грядки з жоржинами.
Насправді ж гроші на квіти вона брала з іншого — з того, що приховувала від усіх: продавала на "Оголоше" старі вишиванки, які лишилися від бабусі. Їх було небагато, штук вісім, згорнутих у наволочку на дні скрині, і кожну вона фотографувала на підвіконні, при денному світлі, коли свекруха йшла до церкви. Двісті-триста гривень за штуку. Це були бабусині руки, бабусин хрестик і низ, і Оксані боляче було їх продавати, але ще болючіше — тримати в скрині мертвим вантажем, коли доньці потрібні були нові чоботи на зиму. Вона казала собі, що це тимчасово, що потім, коли стане легше, вона викупить назад те, що встигне, хоч розуміла — то самообман.
Липень видався спекотним. Соняшники за парканом виросли по пояс, чорнобривці розцвіли жовтогарячим килимом, і сусідка Галина, проходячи повз, зупинилася:
— Оксано, у тебе тут як у ботанічному саду. Продавала б букети на ринку, люди б брали.
Ця думка засіла в голові. Оксана порахувала: якщо продавати по п'ятдесят гривень букет, а квітів вистачить на десять-п'ятнадцять штук щотижня — це вже гроші, зароблені чесно, під власним іменем, а не крадькома через телефон.
Свекруха, дізнавшись про план, тільки хмикнула:
— Із квітів грошей не буде, ось побачиш. Он у Смоктунов, кажуть, свою точку на ринку тримають вже років десять, тебе туди й на поріг не пустять.
Оксана не стала сперечатися. У суботу вранці вона нарізала перший оберемок жоржин і чорнобривців, зв'язала мотузкою з клубка, що лежав у коморі ще з часів, коли вона в'язала снопи пшениці для дідового господарства, і поїхала на центральний ринок Бердичева.
Місце, яке вона обрала — біля виходу, де завжди товклися люди — виявилося зайнятим. Жінка років п'ятдесяти, у синьому фартуху поверх плаща, розкладала на ящику з-під помідорів жоржини й гладіолуси, розкладені так рівно, ніби лінійкою міряла.
— Це моє місце, — сказала вона, навіть не піднявши очі. — Двадцять років тут стою. Йди он туди, до туалетів, там нікого немає.
Біля туалетів дійсно нікого не було — і покупців також. За дві години Оксана продала два букети, обидва місцевим бабусям, які купували з жалю, а не з бажання. Сонце пекло без жодної тіні, чорнобривці в них зів'яли швидше, ніж вона встигла їх продати, і до обіду в неї лишалося дев'ять зів'ялих букетів і сто двадцять гривень виторгу.
Додому вона поверталася, тримаючи на колінах пакет із зів'ялими квітами, і думала, що Галина її просто пожаліла, сказавши гарні слова, а насправді нікому ці букети не потрібні. У дворі свекруха глянула на пакет і нічого не сказала — і це мовчання було гіршим за будь-яку фразу.
Того вечора Оксана сіла на ганку з телефоном і довго гортала фотографії вишиванок у наволочці. Одна лишалася непроданою — темно-синя, з червоним низом, найкраща з усіх, яку вона берегла останньою. Вона майже виставила її на "Оголош", вирахувала ціну — чотириста гривень, порахувала, що з тими грошима й зі ста двадцятьма за букети якраз вистачить дітям на зошити до школи. Палець завис над кнопкою "опублікувати".
Вона не натиснула. Замість цього написала Галині: "А де на ринку люди справді квіти купують, не біля вбиралень?"
Галина відповіла за хвилину: вхід з боку автостанції, там де маршрутки зупиняються, о шостій ранку, поки ще торговці свіжину розкладають — саме тоді люди їдуть на роботу і купують квіти в подарунок.
У наступну суботу Оксана встала о четвертій. До ринку доїхала ще в темряві, зайняла місце біля автостанції першою, поки жінка в синьому фартуху ще навіть не прокинулась. За три години вона продала одинадцять букетів по сорок п'ять гривень — і саме тоді, коли рахувала останню банкноту, до неї підійшов чоловік у жилеті з написом "адміністрація ринку" і запитав про патент на торгівлю.
— У мене немає, — сказала вона, і руки самі стиснули пакунок з грошима в кишені фартуха.
— Тоді штраф, або йди звідси, — відповів він, не дивлячись на неї, ніби говорив із сотнею таких щосуботи.
Оксана дістала з кишені гроші — усі, що встигла заробити того ранку — і на мить у голові промайнуло: віддати все, і на цьому все закінчиться, бо для чого їй ця морока. Але замість штрафу вона запропонувала домовитися на постійне місце і мінімальну щотижневу плату — двадцять гривень, аби тільки не виганяли. Чоловік поглянув на неї, потім на охайні букети, помовчав і сказав, що подумає, а сьогодні хай стоїть, бо черга вже й так утворилася.
Того дня вона привезла додому чотириста дев'яносто п'ять гривень — і ще страх, що наступної суботи все може повторитися спочатку.
Гроші вона поклала на стіл на кухні, де свекруха чистила картоплю.
— П'ятсот майже. За букети, — сказала Оксана.
Свекруха довго дивилася на гроші, потім відклала ножа і мовчки пересунула картоплю в бік, звільняючи місце — а на тому місці за мить опинилася наволочка з вишиванками, яку свекруха дістала з-під фартуха.
— Це я в скрині знайшла, коли шукала мамину скатертину на храм, — сказала вона рівно. — Скільки ти вже продала?
Оксана застигла з рукою над грошима на столі. Вона хотіла було виправдатися, сказати, що бабуся б зрозуміла, що це були зайві речі, які лежали мертвим вантажем — але натомість сказала правду:
— Сім. Лишилась одна — найкраща. Я на ті гроші купувала розсаду, мамо. І чоботи Насті на зиму. Я не крала, я просто не питала, бо знала, що ви скажете "ні".
— Я б і сказала "ні", — свекруха розправила наволочку на колінах, провела пальцем по вишитому візерунку на комірці. — Це мамина робота, вона три зими той хрестик клала. Не для того, щоб по кишенях розходилось.
— А для чого тоді? Щоб лежало в скрині й нікому не належало, поки не струхлявіє? — голос Оксани затремтів, але вона не відступила. — Я з тих грошей нічого собі не купила. Жодної спідниці. Все — дітям і городу. А коли я попросила у вас на розсаду, ви сказали — краще курей. Мені набридло питати дозволу на кожну копійку, мамо. Я хочу, щоб щось у цьому домі було моїм рішенням, а не вашим.
Свекруха мовчала довго — так довго, що Оксана встигла подумки попрощатися з останньою вишиванкою і, можливо, з мирним життям у цьому домі. Потім свекруха згорнула наволочку і поклала її назад на стіл, ближче до Оксани, ніж до себе.
— Останню не продавай, — сказала вона. — Даси Насті, коли підросте. А решту — я не буду тебе більше про це питати. Але про квіти на ринку розказуй мені все — де стояла, скільки взяла, з ким домовлялась. Бо якщо тебе там ошукають, я маю знати, кого йти сварити.
Оксана взяла наволочку і притисла до грудей — не сказала нічого, бо будь-яке слово тут було б зайвим. Свекруха знову взяла ножа й почистила ще одну картоплину, ніби нічого й не сталося, тільки додала, не піднімаючи очей:
— Наступної суботи візьми ще й айстри. Вони пізніше зацвітуть, але вже зараз бутони видно. І про той патент домовся до кінця, а не на слово тому у жилеті вір.
