— Віддай телефон, Марійко. Зараз же.
Двері кімнати грюкнули так, що зі стіни в коридорі хитнулася рамка з фотографією випускного. Оксана стояла на порозі, стискаючи в руці чорний "Redmi" доньки, а з-за дверей долинало приглушене:
— Ти лізеш у моє життя! Це моя переписка, моя!
— Тобі чотирнадцять, і ти листуєшся з хлопцем на два роки старшим, який курить на сходовій клітці під'їзду номер три. Мені сусідка Галина Петрівна розповіла.
— Ми говоримо про музику, мамо! Про Океан Ельзи, про "Скрябіна"! Ти взагалі нічого не розумієш!
Оксана заблокувала екран і сунула телефон у кишеню халата. Три дні. Вона сказала собі, що витримає три дні, і донька за цей час охолоне.
Донька не охолола.
Перший день Марійка їла в кімнаті — тарілку з гречкою забирала мовчки, ставила порожню під дверима, наче в готелі. Другий день не вийшла навіть у ванну до обіду, поки Оксана не постукала і не сказала різко, що зараз зніме двері з петель. На третій день, коли Оксана поклала телефон на кухонний стіл поруч із чашкою чаю, Марійка взяла його, не подякувавши, і замкнулася знову.
Минув ще тиждень. У четвер увечері, коли Оксана прийшла з роботи — вона працювала касиром у "Сільпо" на Оболонському проспекті і ноги гули так, що хотілось сісти прямо в передпокої — донька сама вийшла з кімнати. У руках несла картонну коробку з-під взуття, обклеєну скотчем, з написом маминим почерком: "Фото 1998–2005".
— Я знайшла це на антресолі. Можна подивитись?
Оксана мовчки кивнула — і зрозуміла, що це перший цілий, не однослівний, не крізь зуби вимовлений вислів доньки за десять днів.
Вони сіли за стіл. Марійка діставала фотографії по одній, розкладала рядами, наче пасьянс.
— Мам, а хто це? — вона тримала пожовклий знімок, де молода жінка сміялася, притискаючи до грудей немовля.
— Це я. А на руках — ти, тобі там два тижні. У пологовому на Подолі, до речі, палата на шістьох була, я тобі стільки разів розказувала.
Донька відклала фото, взяла інше — весілля бабусі в сільському клубі під Білою Церквою, батько з вусами, які він носив ще до Марійчиного народження, сама Оксана в випускній сукні, куплена мамою на останні гроші перед дефолтом дев'яносто восьмого.
— Чому ти мені не довіряєш? — раптом запитала донька, не відриваючи очей від фотографій.
Оксана взяла чашку в долоні, покрутила її, дивлячись, як чаїнка кружляє на дні.
— Я довіряю тобі. Я не довіряю світу навколо. Мені було стільки ж, скільки тобі, коли я закохалась у хлопця з сусіднього під'їзду. Дмитро його звали. Старший на два роки, курив "Прилуцькі", і моя мама теж забирала в мене касету — "Ласковий май", улюблену, я на ній записи з радіо робила — щоб я не бігала на побачення.
— І що було далі?
— Я не розмовляла з нею два місяці. Демонстративно, з викриками "ти зламала мені життя". А потім Дмитро кинув мене заради Ленки з паралельного класу, і я три дні ридала в подушку. Мама тоді нічого не казала. Просто сиділа поруч і гладила мене по спині, поки я не заснула.
Марійка мовчала довго — хвилини зо дві, судячи з того, скільки разів цокнув годинник на стіні.
— Той хлопець, з під'їзду… він нормальний. Ми просто про музику говоримо. Він скинув мені трек, "Твої очі" від гурту "Один в каное", кажу — послухай, і все.
— Тоді покажи мені його профіль. Не для контролю. Щоб я знала, хто цей чоловік у голові моєї доньки.
Марійка не поспішила діставати телефон одразу. Вона крутила в пальцях край фотографії, наче зважувала щось.
— А якщо я не покажу?
— Тоді сидітимемо тут і мовчатимемо далі. Як останні два тижні.
Донька дістала телефон, набрала код — Оксана помітила, шість цифр, — і кілька секунд гортала, притискаючи екран до грудей, ніби вирішуючи в останню мить. Потім повернула екран до матері.
Хлопець з фото на гітарі, кілька репостів мемів, обкладинка альбому "Один в каное". Нічого страшного.
Оксана видихнула не одразу — повітря вийшло з неї частинами, наче видих застряг десь у грудях.
— Домовимось так. Ти показуєш мені раз на тиждень, з ким спілкуєшся — не всю переписку, просто хто ці люди. А я не забираю телефон без попередження, навіть на годину. І ще одне: запроси його на чай у суботу. О четвертій. Хочу подивитись в очі людині, яка займає стільки місця в голові моєї дитини.
Марійка розкрила рота, наче хотіла заперечити з принципу, — і закрила.
— Добре. Але якщо ти почнеш допитувати його про оцінки й плани на майбутнє, я з тобою два тижні не розмовлятиму.
— Домовились.
— А той хлопець, сусід… Дмитро… що з ним стало?
— Через десять років приїхав на весілля моєї подруги Ірини. З дружиною і трьома дітьми. Товстий, лисий, в костюмі, який на два розміри малий. Я його ледь впізнала.
Марійка розсміялася коротко, різко, majже пирхнула чаєм — і цей сміх був першим за десять днів, у якому не було ані краплі колишньої образи.
Вони розкладали фотографії ще годину — за роками, потім переплутали все й почали заново за настроєм: смішні окремо, сумні окремо. Коробка спорожніла тільки під одинадцяту, коли за вікном на Оболоні вже блимали ліхтарі вздовж набережної.
— Мам, — сказала Марійка, вкладаючи останнє фото назад у коробку, — а можна я в суботу сама тобі каву зроблю? Ту, з корицею, яку ти любиш.
— Можна.
