Мене звати Ярослава Опанасівна, мені шістдесят сім, і я мешкаю у Чернігові, у панельній п'ятиповерхівці неподалік валу, де взимку з річки Десни тягне таким холодом, що батареї не рятують, доводиться грітися чаєм із чебрецем.
Минулого тижня в черзі до аптеки на Проспекті Миру до мене підійшла дівчина років двадцяти п'яти, з рюкзаком, з навушником в одному вусі, і запитала прямо, без переходу:
— А як це — почуватися старою?
Я аж завмерла з рецептом у руці. Не образилась — просто ніколи не думала про себе такими словами. Дівчина зрозуміла, що бовкнула зайве, почервоніла, забурмотіла вибачення.
— Та все гаразд, — сказала я. — Питання чесне. Дай хвилинку, подумаю.
Вона переступила з ноги на ногу, глянула на годинник у телефоні.
— У мене ще п'ять хвилин, автобус о пів на другу.
— Тоді розкажу коротко. Тільки не про те, як почуваюся. Про те, чому саме так.
Черга посунулась, провізорка гукнула номер, але дівчина не пішла — стала збоку, притулившись плечем до вітрини з вітамінами, і я почала розповідати, поки вибивали мій рецепт.
Три роки тому, у лютому, мій пес Рекс — вівчарка, яку взяла ще цуценям, коли син поступав до інституту, — перестав вставати вранці. Ветеринарка на Реміснічій, молоденька, з холодними руками, сказала прямо: серце, тижні лишилися, може, менше. Я возила його на таксі до клініки через день, платила по чотириста гривень за укол, і водій, той самий, з жовтим "Ланосом", уже впізнавав мене здалеку і не питав адреси. У передостанній вечір Рекс не схотів їсти навіть варену курку, тільки поклав голову мені на коліна і дивився. Я сиділа на кухні до другої ночі, гладила його по вуху — там, де шерсть завжди була найм'якша — і думала не про смерть, а про те, що завтра доведеться зателефонувати синові й сказати вголос те, чого сказати не хотілося.
Дмитро тоді, у дев'яносто третьому, після інституту, місяцями шукав роботу — розсилав резюме факсом, бо інтернету толком не було, і я щовечора питала, чи є новини, поки він не попросив: не питай, я сам скажу, коли буде що казати. Ось тоді я й навчилася чекати мовчки — не тому, що не хвилювалася, а тому, що зрозуміла: моя тривога йому не допомагає, тільки додає ваги.
Тепер, коли він дзвонить із Києва щонеділі рівно о десятій, я кажу йому те саме, тільки навпаки:
— Ти мені не дзвони раніше, якщо новин нема. Я, може, ще сплю. А як буде щось — сама наберу.
Він сміється і каже, що в мене залізні нерви. А я просто пам'ятаю той факс і ту тишу на кухні.
Рекса не стало у березні, в четвер, коли за вікном ще лежав сніг упереміш із багнюкою. Я поховала його на дачі під старою яблунею, сама викопала яму лопатою, хоч сусід пропонував допомогти — відмовилась, треба було зробити це руками. А ввечері увімкнула програвач, той, старий, "Електроніка", який дістався від батьків, і поставила платівку — "Червону руту". Танцювала сама у вітальні, у старому халаті, боса, і плакала так, що сусідка знизу постукала у батарею — думала, щось трапилось. Я їй крикнула у вікно, що все гаразд, просто музику люблю.
Про це я дівчині в аптеці не розповідала — це вже потім, за чаєм удома, коли перебирала все заново.
А тоді, у черзі, сказала простіше:
— Знаєш, я ховала тих, хто пішов зарано. Ховала пса, з яким прожила дванадцять років. Дивилася, як розвалюється шлюб, який здавався непорушним. І кожного разу здавалося, що більше не встану. А потім вставала. І якось із роками зрозуміла — це не старість забирає в мене сили. Це вона мені їх лишає, як здачу після всього, що я пережила.
Дівчина мовчала, тільки закусила губу.
— Тобто вам не страшно? Ну, що волосся сиве, що зморшки?
Я показала їй зморшку біля рота:
— Оця — від того, що чоловік мій, покійний, розповідав дурні анекдоти за сніданком, а я реготала з набитим ротом. А ця, на лобі — від тієї ночі в лікарні, коли син лежав із апендицитом, а я сиділа на пластиковому стільці й рахувала плитки на стелі, щоб не заснути. Кожна зморшка — це квитанція, що я щось прожила. Я б їх не здала назад ні за які гроші.
Провізорка вже другий раз гукала моє прізвище. Я забрала пакетик із ліками, дівчина відступила, пропускаючи мене.
— А коли автобус? — спитала я.
— За хвилину, мабуть, спізнюсь.
— То біжи. І — дякую за питання. Давно мене ніхто так прямо не питав.
Вона усміхнулась, закинула рюкзак на плече і побігла до зупинки, а я пішла додому — повз вал, повз Десну, яка того дня стояла темна й спокійна.
Кіт Тимоха чекав на підвіконні, вигинаючи спину під останнім сонцем. Я поставила чайник, дістала чашку — ту, що лишила немитою ще зранку, бо не було настрою, — і сполоснула її тільки тепер, коли сама схотіла. Заварила чебрець, сіла до столу і подумала, що якби та дівчина зайшла до мене в гості років так через сорок, я б хотіла, щоб вона теж мала що розповісти — і про пса, і про чоловіка з дурними анекдотами, і про ніч на пластиковому стільці.
За вікном сутеніло. Тимоха стрибнув мені на коліна, я долила у чашку ще трохи окропу і залишила її вже без жодного докору сумління — недопиту, на середині столу, поруч із геранню, яку так і не пересадила сьогодні, хоч збиралася.
