Мене звати Тарас, мені сорок два, і я той самий зять, про якого моя теща розповідає сусідкам біля під'їзду — ніби я їй чимось зобов'язаний по гроб життя. Розповім, як усе було насправді, бо мовчати вже набридло.
Одружився я з Оленою одинадцять років тому. Вона з Рівного, я з Луцька, зустрілися на весіллі спільного знайомого — банально, знаю. Через два роки після весілля помер її батько, Степан Іванович, і залишив нам із Оленою у спадок стареньку СТО на околиці Рівного, на Дубенській. Два підйомники, компресор, який доводилося підпирати цеглиною, щоб не тряс, і купа боргів за оренду землі. Я вклав туди все, що заробив за попередні роки: продав свою "Шкоду Октавію", взяв кредит у Приватбанку — сто двадцять тисяч гривень під двадцять два відсотки річних, і три роки не спав нормально.
Теща, Ганна Василівна, у ці роки майстерню не бачила навіть здалеку. Приїжджала до нас на дачу в Оржів по вихідних, привозила банки з домашніми огірками, розповідала, яка вона нещасна вдова. А коли справи пішли вгору — коли ми найняли ще двох механіків, поставили новий компресор і почали обслуговувати парк маршруток — раптом виявилося, що майстерня "батьківська", а значить, за законом мала б перейти більше Олені, ніж мені. Юридично так і було — я це розумів і не сперечався. Але Ганна Василівна пішла далі: почала переконувати доньку, що мене треба взагалі відсунути від управління, бо я "чужий, прийшов у готове".
Оце "у готове" мене й зачепило найбільше. Готове я створив сам, руками, поки вона пила чай на терасі і жаліла себе.
Найгірше сталося в лютому цього року. Ми з Оленою якраз посварилися — по дрібниці, через те, що я забув привезти дочку зі школи вчасно, а вона нервувала через здачу звіту на роботі. Ганна Василівна саме гостювала в нашій квартирі на Київській три дні, спала в кімнаті доньки, а Софійка перебралася до нас. І от у той вечір, коли ми з Оленою сиділи мовчки на кухні, теща зайшла і сказала при мені: "Оленко, поки не пізно, треба майстерню переписати тільки на тебе. Мало що в житті буває". При мені. За моєю спиною до цього говорила Олені те саме разів десять, я знаю.
Я не крикнув. Взяв куртку, вийшов надвір, покурив біля гаража, хоч кинув чотири роки тому. Сусідський пес Рекс, який завжди гавкав на мене за парканом, цього разу мовчав — сидів, дивився, ніби теж чекав, що я скажу.
Повернувся, сказав тещі спокійно: "Ганна Василівна, майстерня записана порівну, це наше з Оленою спільне майно, і воно таким лишиться". Вона відповіла, що я ще пошкодую, що "кров не вода", і що донька завжди повернеться до матері, а не до чужого чоловіка.
Через тиждень Олена сказала мені, що мати запропонувала їй оформити довіреність на управління фінансами майстерні — "щоб ти, мовляв, не міг сам розпоряджатися рахунком без відома сім'ї". Тобто без відома тещі. Олена вагалась, я бачив це по тому, як вона крутила обручку на пальці, не дивлячись на мене. Не тому, що не довіряла мені — просто мати тиснула щодня, дзвонила по три рази, приїжджала без попередження.
Розв'язка настала на Софійчин день народження, у квітні. Зібралися в нашій квартирі на Київській, стіл накритий, торт від "Домашньої кухні" на Соборності, свічки на дев'ять років. Ганна Василівна привезла конверт і при всіх гостях, при сестрі Олени Марині й її чоловіку, поклала його на стіл і сказала: "Оленко, ось документи від нотаріуса, лишилось тільки твій підпис. Тарас підпише, куди дінеться". Розрахунок був простий: при свідках, при доньці, я не стану сваритися.
Олена взяла конверт, розкрила. Подивилась на мене — довго, ніби питала дозволу чи вибачення. Я мовчав, дав їй самій вирішити. Вона поклала папери назад у конверт, підвелась і сказала матері: "Мамо, ти зараз при Софійці і при гостях принесла це на стіл. Я не підпишу нічого без Тараса, і крапка. А ще — з завтрашнього дня в тебе більше немає ключів від нашої квартири". Дістала телефон, набрала слюсаря — того самого, що два роки тому міняв замок на цих же дверях, коли губили ключі, — домовилась на десяту ранку.
Ганна Василівна почервоніла, схопила сумку, поїхала, навіть не попрощавшись із онукою. Наступного ранку слюсар справді приїхав, зняв старий замок на вхідних дверях їхньої квартири, поставив новий, врізний, із двома ключами додатково. Олена віддала запасний ключ сестрі Марині — "хай буде в родини, але не в мами".
Тиждень тому Ганна Василівна подзвонила мені сама, вперше за одинадцять років напряму, не через доньку. Сказала, що хоче приїхати на вихідні, привезти огірки. Я відповів, що вирішує Олена, і що двері в нас тепер відчиняються зсередини, а не з чужих ключів. Вона помовчала і поклала слухавку.
Майстерня досі на Дубенській, два підйомники працюють обидва, компресор новий, цеглину викинули торік. А той конверт з нотаріальними паперами так і лежить у шухляді на кухні, під стосом рахунків за комуналку. Іноді, шукаючи щось, я його там бачу і закриваю шухляду назад.
