UA

Ключ провернувся в замку якось надто легко — ніби хтось тільки-но причинив двері, не замикаючи. Віта ступила в коридор, стягуючи на ходу мокру шапку, і з порога відчула:

До тої аптеки я ходжу років, мабуть, п’ятнадцять — відколи перебралася в Житомир після смерті чоловіка. Тоді ще працювала в школі, тягала здоровенну теку з зошитами, а серце

— Оксано, а де гаряче? Чи ми так і будемо давитися бутербродами з ікрою, як у голодний рік? — голос свекрухи, Лариси, розрізав святкову атмосферу, наче іржава пилка

Мої капці стояли не під лавкою в передпокої, де я завжди їх скидала, а в кутку за вішаком. Пальто висіло на плічках усередині шафи, наче прийшла чужа людина

До шістдесяти п'яти років я була жінкою, про яку нема чого розповідати. Тиха вдова з вінницької околиці, у молодості — продавчиня на одеському «Привозі», мати однієї доньки. І

Мама навчила її заварювати чай, коли Олесі було дванадцять. Лежала у Валках, у старій батьківській хаті, під важкою пуховою периною — жовта, мов віск, і майже невагома. Говорила

Роман стояв біля підвіконня й дивився, як внизу, у дворі, двірник змітає перше пожовкле листя в купу. Осінь того року прийшла рано — у Львові вже наприкінці серпня

Андрій звик до того, що його день — це двадцять дзвінків, три наради й одна тиха година в машині між об’єктами. Він займався проєктуванням котеджних містечок — робота

Батько саме виймав з духовки пригорілі деруни, коли Маркіян зайшов у двері без стуку. Просто штовхнув плечем — і в передпокої стало темно від його постаті. Сімнадцять років,

Я вийшла заміж за Андрія два роки тому й одразу зрозуміла: його мати, Галина Йосипівна, не визнає слова «чуже». Вона могла з’явитися в нашій орендованій квартирі на вулиці