Мої капці стояли не під лавкою в передпокої, де я завжди їх скидала, а в кутку за вішаком. Пальто висіло на плічках усередині шафи, наче прийшла чужа людина і її одяг прибрали з очей. На гачку — зв’язка ключів із брелоком-метеликом. Юлін.
Я пройшла до дверей великої кімнати. Зачинено.
— Юлю!
— Мамо, я на кухні.
Голос — солодкий, як патока. На «мамо», хоч і на «ви». За чотири роки я так і не звикла.
Юля сиділа за столом, гортала стрічку в телефоні. Підвела голову, усміхнулась широко, по-рекламному, як звикла усміхатись у свої сторіз.
— Олено Василівно! Ви вже з роботи? Ми тут вам сюрприз підготували.
— Який сюрприз?
— Сергій скоро буде, він у «Сильпо» за вином. Ходімо, покажу!
Вона взяла мене за лікоть — м’яко, як ведуть пацієнта на процедуру. Маленька кімната — та, що раніше була Сергійковою до шістнадцяти років, а потім я зробила там бібліотеку з канапою, — стояла відчинена.
Всередині — моє ліжко. Мій комод (ще з дев’яносто шостого, світлий бук, лівий верхній кут сколотий). Моє трюмо з овальним дзеркалом — єдина пам’ять від тітки Віри, що в мене лишилася. Книжкові полиці вже не влізли — частина книжок лежала стосами на підвіконні. Зимові речі — в одній сумці, літні — в другій. Обидві під ліжком.
— Ось бачите, як затишно! Ви ж рано встаєте — до кухні ближче, до ванної ближче, не треба через усю квартиру йти. І вікно у двір, тихо-тихо.
Я мовчала. Дивилась на сколотий кут комода.
— А велика кімната?
— Ну а велика — то ми з Сергієм. Ми ж плануємо дитину, мамо. Нам треба простір, ліжечко поставимо. Я вже й планування в додатку зробила, показати?
У замку повернувся ключ. Прийшов Сергій — у куртці, з пакетом з «Новусу».
— Ма, привіт! Бачила наше перепланування? Ми ста-ра-лись. Там на Липовій у тітки Олі теж мала кімната, і все добре. Тобі ж не важко?
Я глянула на сина. На його обличчя — татове, ну абсолютно. У Славка була така сама ямочка на підборідді, такі самі сіро-зелені очі. Тільки Славко ніколи б такого не спитав.
— Не важко, Сергію.
І пішла в малу. Зачинила за собою двері.
На дверях великої кімнати вони через два дні врізали новий замок. «Ма, ти розумієш, у нас же там особисте, ми доросла сім’я. Я тобі ключ дам, якщо щось треба буде».
Ключ мені не дали жодного разу.
Я жила в малій. Готувала вечерю на трьох. Прала їхні речі — Юля одного разу закинула свою білизну в машинку, забула, і наступні чотири роки я прала все. Платила за квартиру — чотири з половиною тисячі за двокімнатну на Городоцькій. Платила за інтернет. Купувала продукти — п’ятнадцять-шістнадцять тисяч на місяць на всіх.
У мене зарплата сорок п’ять — я викладачка в коледжі, маю півтори ставки, після податків виходить тридцять дев’ять. Чотири з половиною — комуналка. Шістнадцять — їжа. Три тисячі — ліки (щитовидка, без гормонів ніяк). На решту — одяг, перукар раз на три місяці, щось відкласти.
Сергій отримував, як він казав, «шістдесят п’ять чистими» — менеджер у логістичній компанії на Рясному. Юля не працювала. «Шукаю себе, мамо». Чотири роки шукала. Знімала відео, як вона робить йогу на тлі моєї кухонної плитки, і підписувала: «ранок у нашому гніздечку».
Сергій гроші «відкладав на квартиру». Я не рахувала, скільки він відклав. Якось спитала — «ма, ну скоро вже, ще трохи, у нас же плани».
Через рік після переїзду він купив собі старий «Фольксваген Пассат», у кредит. На питання «а як же квартира» відповів: «Ма, ну машина потрібна, я Юлю вожу, ти що».
Через півтора року Юля поїхала в Карпати — сама, «з дівчатами на ретрит». Коштувало це, як я потім із цікавості глянула, тисяч п’ятдесят.
Через два роки Сергій купив ігровий ноутбук за вісімдесят тисяч. А квартиру так і не оформляли.
Славко помер у травні 2018-го. Серце — на роботі, йому було п’ятдесят два. Сергій тоді вчився в університеті, приїхав на похорон на день. Юля — вже була з ним, але на похорон не приїхала, «завали на роботі», стажувалася в турагенції.
Три роки я жила сама. Не погано, не добре — просто сама. Сергій телефонував раз на місяць, питав: «Ма, як ти?», я казала — «нормально», і він швидко перемикався на своє. Я варила собі борщ на п’ять днів, їла з хлібом, ходила на роботу, щосуботи мила підлогу, щонеділі їздила на кладовище.
У серпні 2022-го Сергій прийшов із Юлею — «ма, ми хочемо все як слід, розписуємось у вересні». Вони сіли в мене на кухні, Юля з тортом від «Вероніки», Сергій із хризантемами. Після кави Сергій сказав, не дивлячись у вічі:
— Ма. Слухай. Ми з Юлею подумали. Весілля скромне зробимо, і так витрат багато. Винаймаємо однушку на Сихові за десять, плюс їжа, плюс на квартиру відкладати. Може, ми до тебе переїдемо? Ну на пів року, поки я на новій роботі закріплюсь, обіцяли посаду вищу. Допомагати будемо — і тобі самій важко вже скільки років.
Я тоді нічого не почула, крім «допомагати» і «важко».
— Перевозьтесь. У великій кімнаті будете.
— Дякую, ма. Ми тобі все життя вдячні будемо.
Юля простягнула руку до мене через стіл:
— Мамо, можна я вас одразу мамою називатиму? У мене своя — в Херсоні, ми мало спілкуємось. Ви будете мені як рідна.
Я дозволила.
Через два місяці Юля почала перевішувати мої фотографії в коридорі. «Ма, я отут макраме повішу, а ваше з дядьком Славком — до вас у кімнату, воно ж там на видноті, краще ж». Я дозволила. Потім Сергій попросив «підписати якісь документики, ма, не переймайся, то по роботі». Я підписала – навіть не вчитуючись. Довіреність, як потім виявилось, на право розпоряджатися нерухомістю. На щастя, там була технічна помилка в даті, і її не взяли в реєстр.
Так воно й ішло.
У великій кімнаті на стіні над ліжком раніше висіло наше весільне фото — Славко в сірому костюмі, я з букетом білих троянд. Юля переважила його в коридор. Потім зняла «на час прибирання». Я знайшла його в коморі за пилососом у квітні минулого року. Просто стояло обличчям до стіни.
Ноутбук Юлі я залила кавою випадково. Сергій був у відрядженні в Польщі. Вона залишила його на кухонному столі, екран горів. Я поставила горнятко й зачепила ліктем — гаряча кава хлюпнула на клавіатуру. Я панікувала, хапала серветки, тицяла кнопки, намагаючись урятувати. І в цій метушні випадково відкрила чат із якоюсь «Дашкою».
Найперше, що я побачила — слово «свекруха». І завмерла з мокрою серветкою в руці.
«Даш, ну ти прикинь, вона знову з тими пакетами з АТБ — як бабця на базарі, їй-богу»
«Слухай, Юль, тобі гріх жалітися, моя перші пів року мозок виносила щодня»
«Так це так, моя вівця тиха, я її вже три роки як обробляю»
Я читала хвилин п’ятнадцять. Не відриваючись.
«Сергій каже, бабка на пенсію за три роки, пенсія шість тисяч, нам її ще утримувати. Ну капєц»
«Ну ти не жени, вона ж реально квартиру на вас із Сергієм залишить, куди вона подінеться»
«Ну я й не жену. Я з лиця серйозна, веду як треба. Велику кімнату забрали — вона пискнула? Ні. Я просто м’яко: «мамо, вам же зручніше». З такими — тільки м’яко»
Далі — смайлик. Сміх до сліз.
«Юль, а якщо вона того, ну захворіє?»
«Ну тоді доглядальниця. Але головне — щоб квартиру не встигла ні на кого переписати. Я Сергійкові нагадую — хай прозондує. Заповіт у неї точно на нього, я сто разів чула»
Я сиділа з цим ноутбуком пів години. Кава висохла. Я не плакала. Просто дуже спокійно сиділа й розуміла одну річ: я нікому не потрібна. Нікому конкретному. Я потрібна як функція — квартира, плита, пральна машина й пенсія в шість тисяч через три роки.
Я витерла клавіатуру ганчіркою. Закрила ноутбук. Поклала його назад — так само, як він лежав. Юля вийшла з кімнати — в халаті, волосся розпущене.
— Мамо, ви посуд миєте? Я допоможу!
— Ні, Юлю. Я вже все.
— Ой, дякую, ма, я така втомлена сьогодні…
— Нема за що.
Я пішла в малу. Зачинила двері. Відкрила телефон. Знайшла в контактах пана Романа — юриста, який колись допомагав оформляти спадщину після Славкового батька.
Написала: «Пане Романе, потрібна консультація. Терміново. Платно».
Він відповів за п’ять хвилин: «Завтра о 16:00. Приходьте».
Пан Роман сидів у своєму кабінеті на вулиці Коперника. Окуляри, чашка чаю, перед ним роздруковані бланки. Я йому розповіла все. Він слухав мовчки. Потім сказав:
— Пані Олено. Довіреність відкликаємо негайно — пишіть заяву, я завірю. Заповіт — є в силі?
— Я писала на Сергія ще в 2013-му.
— Переписуйте. На кого хочете.
— У мене сестра двоюрідна в Тернополі. В неї донька, моя похресниця. Соломія.
— Пишіть на похресницю.
— Пане Романе. Вони там прописані. Я їх можу виписати?
Він зняв окуляри.
— Пані Олено. Ви власниця одноосібна?
— Одноосібна. Квартира приватизована на мене, Славко на той момент був у рейсі, він далекобійником працював.
— Тоді виписуйте через суд. Стаття 405 Цивільного кодексу. Колишній член сім’ї власника. Сергій уже колишній — у нього своя сім’я, дружина. До травня випишемо.
— А до суду?
— А до суду — міняйте замки. Їхні речі — виносьте. Маєте повне право, ви власниця. Вони зовні, ви всередині. Поліція приїде, побачить документи, знизає плечима й поїде.
— Пане Романе. А по-людськи?
Він глянув на мене. В нього в самого дві доньки, обом під тридцять, я знаю.
— Пані Олено. По-людськи — ви три роки утримували дорослого чоловіка і його дружину, які в чаті обговорюють вашу смерть як кадрове питання. По-людськи — ви спізнилися.
Я заплатила десять тисяч за консультацію і пакет документів. Вийшла на вулицю. Був початок березня, вітер із дощем, бруківка слизька. Я йшла до трамвайної зупинки на Городоцькій і жодного разу не зупинилась.
Два тижні я готувала все. Не поспішала. Відкликала довіреність. Переписала заповіт — на Соломію, похресницю з Тернополя. Відкрила окремий рахунок у Приватбанку, перевела туди заощадження — триста сорок тисяч, накопичені за вісім років самотності. Змінила всі паролі. Замовила нові замки — два, на вхідні двері. Домовилась із майстром на п’ятницю, на дев’яту ранку.
Сергій і Юля тієї п’ятниці їхали на дачу до тої самої Дашки. У Дашки був день народження, святкували з ночівлею на дві доби. Я знала про це два тижні — Юля обговорювала при мені за вечерею, не криючись.
У п’ятницю о восьмій Сергій закинув у багажник «Фольксвагена» сумки — і вони поїхали. Юля цмокнула мене в щоку. Сергій сказав: «Ма, там у холодильнику повечеряєш». У холодильнику стояла банка консервованих огірків і пів батона ковбаси, яку я ж і купила вчора за свої.
О дев’ятій я почала збирати їхні речі. Сергійкові — в його рюкзак, у дві спортивні сумки й у величезну валізу, яку ми купували йому на студентську поїздку до Кракова. Юлині — в її дві валізи, плюс паперові пакети з-під «Watsons», у які я позгрібала її косметику з тумбочки й ванної. Ноутбук, ігровий комп’ютер Сергія, планшет — усе в коробки. Ігрове крісло — в коридор. Усе, що було у великій кімнаті й не моє.
Я працювала чотири години без перерви. О першій дня все стояло на сходовій клітці акуратними купами. Жодного смітника, нічого не зламано — їхні речі берегла, щоб потім не казали «ви нам усе побили».
Замки майстер врізав до другої. Старі виніс і забрав.
До дверей я приклеїла записку. Роздрукувала ще вчора в бібліотеці коледжу, на старому матричному принтері:
«Сергію, Юлю. Ви планували життя без мене. Починайте прямо зараз. Квартира моя. Всі документи в юриста. Заповіт переписано. Довіреність відкликано. Ключі в консьєржки не залишала — я більше не „мама з кульочками“. Сергію, на трюмо в малій кімнаті стоїть фото, де тобі два роки і ти сидиш у тата на руках. Можеш забрати. Решту — ти виніс сам. Олена Василівна».
Василівна. Я в цій записці сама себе по батькові, вперше за десять років. Дуже сподобалось.
Я зачинила двері на новий замок. Перевела телефон у режим «не турбувати» до понеділка.
Вони приїхали в суботу під вечір. Сергій ломився у двері. Юля стукала у вікно з вулиці — вилізла на капот «Фольксвагена». Сергій кричав: «Ма, відчини, в нас речі на сходах, ти що, з глузду з’їхала?!» Юля ридала, потім просила сусідів, потім викликала поліцію. Поліція приїхала о дванадцятій ночі. Я відчинила, показала документи. Молодий лейтенант глянув, кивнув, сказав одному зі своїх: «Все, хлопці, їдемо. Громадянка — власниця. Решта — через суд». І поїхав.
Сергій з Юлею збирали речі на сходовій клітці до третьої ночі. «Пассат» не вміщав усе — Сергій їхав першим рейсом, потім другим. Я лежала у своїй маленькій кімнаті, в темряві, і вперше за багато років не плакала.
Вранці двері до великої кімнати були відчинені. Я ввійшла. Пусто. Тільки їхнє ліжко, шафа (куплена ще до переїзду, з «Епіцентру») і пилюка за тумбочкою — велика, волохата. Юля чотири роки казала, що прибирає.
Я перенесла комод назад. Весільне фото зі Славком дістала з комори й повісила на старе місце.
У понеділок я вийшла на роботу. В обід спустилась у їдальню на першому поверсі коледжу. В черзі переді мною стояла Віра Петрівна з відділу кадрів. Ми сто років не сиділи разом, але кивали одна одній.
— Олено. То правда, що кажуть?
— Що кажуть?
— Що ти сина з жінкою вигнала. Речі на вулицю викинула. Сергій — він же твоя кров, єдина дитина, як ти могла…
У їдальні було повно людей. Буфетниця затрималась, відраховуючи мені решту.
— А хто каже, Віро Петрівно?
— Ну Ліда з бухгалтерії — в неї мама з Юлиною тіткою якісь спільні знайомі. Олено, в тебе ж, крім Сергія, нікого. Він батька поховав. Куди їм тепер, на винайм?
— На винайм.
— Олено. По-материнськи тобі скажу. Хай там що вони в тому чаті писали, може, дурували. Молоді ж. Помиріться, поки не пізно.
Я глянула на Віру Петрівну. В неї двоє синів, один у Польщі, другий в Івано-Франківську, їздить до них раз на рік.
— Віро Петрівно. А ви самі — у хлопців своїх живете, коли їздите?
— У старшого. В нього три кімнати.
— І вас у малу не переселяють?
— Та ні, Олено, що ти. Старший мені завжди найкраще віддає. Я у вітальні на дивані.
— От і я, Віро Петрівно, у великій. У себе. У власній квартирі. Теж завжди.
Віра Петрівна замовкла. Буфетниця простягнула мені здачу. Я взяла тацю з дерунами й пішла до столика.
Минув рік. Листопад, дощ барабанить у вікно, трамвай десь на Городоцькій дзеленчить на повороті. Похресниця Соломія приїхала з Тернополя на вихідні. В неї маленький син, чоловік працює на залізниці. Вони нормальні, хороші. Соломія сиділа в мене на кухні, їла деруни, я розповідала, як фарбувала стелю у великій — сама, з драбини, у жовтні.
Телефон. Дзвінок від Галки, подруги ще з університетських часів.
— Олено, ти вдома? Я на хвилинку забіжу.
Забігла. Поцілувала в щоку. Очі горять.
— Олено. Слухай. Я вчора на Сихові зустріла Таню — ну ти пам’ятаєш, ми з нею в ліцеї разом учились, вона через якісь спільні курси з Юлею знайома. Вона мені таке розказала! Я не знала, казати тобі чи ні. Але ти знай.
— Галю. Кажи.
— У Юлі дівчинка народилась. У серпні. Назвали Еммою.
Я кивнула. Я знала, що Юля вагітна — через спільну знайому дізналась ще в січні. Сергій мені за весь рік жодного повідомлення не прислав. Жодного. Я теж.
— Вони зараз живуть на Зеленій, винаймають однушку за п’ятнадцять. Юля не справляється, в неї після пологів депресія. Сергій постійно у відрядженнях, нова робота вимагає роз’їздів. І от. Юля подзвонила своїй мамі. Та в Херсоні. Вже місяць як у них.
— І що?
— Олено. Ну вона там пере. Готує. З Еммою ночує. Спить на розкладачці на кухні, бо в кімнаті — Сергій із Юлею та колиска. Їй шістдесят три, вона все життя на хлібозаводі пропрацювала, два роки як на пенсії. Танька каже — мати сіра вся, не висипається — на ній усе: прання, прибирання, прогулянки. Юля їй: «Ма, ти ж бачиш, я не можу, зроби ти». Сергій тещі: «Ну ви, мамо, піднатисніть, ми вам потім відпочити дамо, як Еммочка підросте».
Соломія слухала мовчки, чай помішувала. Я теж мовчала. Довго.
— Олено, ти чого?
— Нічого. Галю, налити тобі чаю?
— Налий. Ой, я думала, ти зрадієш або розлютишся. А ти мовчиш.
Я налила їй чаю.
— Галю. А я не радію. І не злюсь. Я просто впізнаю.
— Що впізнаєш?
— Впізнаю, як вони живуть, коли нема кому їх безкоштовно обслуговувати. Вони не розучились так жити, Галю. Вони, навпаки, дуже добре вміють — просто знайшли наступну. Розкладачка на кухні в тещі, розкладачка в маленькій кімнаті в свекрухи — яка різниця. Головне — щоб був хтось, хто пере.
Галя не знайшла, що відповісти. Допила чай і пішла.
Соломія підвелась, обняла мене ззаду.
— Хресна. Я тут, із вами.
— Я знаю, Соломійко.
Так от. Що скажете? Я правильно вчинила, що винесла їхні речі, поміняла замки, переписала заповіт? Чи мала спробувати поговорити, помиритися, пробачити? Чи хоча б онучку Емму побачити, хоч один раз — вона ж ні в чому не винна. Я про це думаю щовечора, коли йду спати. Я про Емму думаю частіше, ніж про Сергія з Юлею. Може, я мстива стерва, яка помстилась за переселення в малу кімнату й за смайлик у чаті — і тим самим позбавила себе єдиної онуки. Може, я доросла жінка, яка у свої п’ятдесят чотири нарешті зрозуміла, що її чотири роки використовували під виглядом родини. А може, і те, і те разом.
Що скажете? Мені справді важливо.
Дощ за вікном стих. Трамвай десь на Городоцькій дзеленчить рідше — значить, пізня година. Розкладачка в тещі на кухні, мабуть, рипить.
