Роман стояв біля підвіконня й дивився, як внизу, у дворі, двірник змітає перше пожовкле листя в купу. Осінь того року прийшла рано — у Львові вже наприкінці серпня повітря стало прозорим і дзвінким, а ночами доводилося зачиняти вікна. Він провів пальцем по пилу на підвіконні.
— Ти чуєш мене взагалі? — Орися сиділа на стільці, з якого вони так і не зняли бирку після покупки півтора року тому. — Два тижні. Мені більше не треба.
— У моїй квартирі, — Роман розвернувся. — Ти хочеш жити два тижні в моїй квартирі після того, як подала на розлучення.
— Саме так.
— Чудово. Просто чудово.
Він пройшовся кімнатою. Три кроки до шафи, обминути крісло, ще два до дверей. Сорок квадратних метрів разом із крихітною кухнею, де вони з Орисею зачіпали одне одного ліктями щоразу, коли хтось намагався відкрити холодильник. Квартира дісталася йому від батька п'ять років тому — той перебрався в село, залишив синові «професорську» двокімнатку на вулиці Стрийській. Старий будинок, зате свій. Не оренда. Не ліміт. Власність.
— Ти хоч розумієш, — він зупинився навпроти дружини, — що половина моїх знайомих досі туляться по чужих кутках? Віталій, он, з дружиною й дитиною в однокімнатній орендованій живуть. А в тебе…
— А в мене — ти. І твоя квартира. Я пам'ятаю.
— Не «я», Орисю. Не я. Квартира.
Вона мовчала секунду. Потім кивнула — як кивають лікарю, коли той каже те, що ти й так знаєш.
— Саме тому я й подаю на розлучення.
Роман відчув, як у грудях піднімається знайоме роздратування. Орися завжди вміла говорити так, ніби в неї в рукаві прихована карта, про яку він не здогадується. Навіть зараз — сидить, руки на колінах, спина пряма, і дивиться на нього без страху. Без злості. З тим самим дивним спокоєм, який дратував його найбільше.
— Добре, — сказав він. — Розлучення так розлучення. Але квартира залишиться в мене. І жити ти тут не будеш. Жодного дня.
— Романе, мені справді нікуди…
— Мені начхати, — сказав він голосно, чітко, щоб вона нарешті почула. — Мені глибоко начхати, що тобі ніде жити. Квартира — моя.
Орися подивилася на нього. Довго, уважно — і раптом усміхнулася.
Тихо. Щиро. Як людина, яка щойно закінчила читати товсту книгу, перегорнула останню сторінку й залишилася задоволеною.
— Що? — Роман відступив на крок. — Що смішного?
— Нічого, — вона підвелася. — Я з'їду сьогодні.
Він чекав суперечки. Криків. Сліз, зрештою. А отримав спокійне «з'їду». Це було… неправильно.
Орися витягла з шафи спортивну сумку й почала складати речі. Сорочки, светри, книжки з нижньої полиці — свою половину шафи вона спорожнила за двадцять хвилин. Потім пішла на кухню, взяла з підвіконня горщик із фікусом, який їй подарувала подруга на новосілля.
— Це моє, — сказала вона, перш ніж Роман встиг відкрити рота.
— Та забирай що хочеш.
Вона затрималася біля передпокою. Накинула на плечі легку куртку, перекинула сумку через лікоть і на мить притулилася плечем до одвірка — ніби прощалася з дверима, які відчиняла щодня протягом останніх трьох років.
— Знаєш, Романе, — вона поправила шарф, — ти мені три роки розповідав, як мені пощастило тут жити. А я слухала і думала: «Він справді цього не помічає». Пліснява у ванній. Ліфт, який не працює з часів Януковича. Сусіди, що цілодобово слухають «Русское радио». І ти — ти, який справді вважає, що це найдорожче, що в нас є.
Вона взялася за ручку дверей.
— А тепер у мене для тебе новина. Ти помилявся.
Двері зачинилися м'яко, майже беззвучно. Роман постояв, прислухаючись до її кроків на сходах, потім підійшов до вікна й подивився на подвір'я. Орися вийшла, не озирнулася. У руці — горщик із фікусом, через плече — сумка. Вона пройшла повз двірника, який усе ще згрібав осіннє листя, і зникла за рогом.
Роман зачинив вікно.
— Отак, — сказав він уголос. — Квартира є квартира.
Про Орисю він нічого не чув десять днів. Телефон її мовчав — вона кинула його в чорний список одразу, навіть не попрощавшись у месенджері. Роман не переймався. Розлучення йшло своєю чергою, на роботі в сервісному центрі було повно замовлень, і вечорами він із задоволенням розтягувався на дивані, який тепер належав тільки йому. Тільки фікуса на підвіконні не вистачало — порожнє коло на фарбі так і лишилося.
Наприкінці вересня він зайшов у «Сільпо» по пиво й на касі побачив Христину — давню Орисину подругу, з якою вони колись разом винаймали кімнату в гуртожитку політеху. Христина стояла з кошиком, у якому лежали дві упаковки маскарпоне, вершки та якась дорога кава.
— О, привіт, — він підійшов. — Давно не бачились.
— Привіт, Романе, — Христина навіть не усміхнулася.
— Слухай, Орися в тебе живе?
— Ні.
— А де?
Христина зняла кошик із ліктя й поставила на підлогу. Подивилася на нього згори донизу, хоча була на півголови нижчою.
— Тобі навіщо?
— Та… — він зам'явся. — Фен вона забрала. Мій фен. Професійний.
Христина підняла брову. Вона стояла й дивилася на Романа так, ніби він сказав «я прийшов по свою зубну щітку, яку вона вкрала три роки тому».
— Фен?
— Потужний. Дві тисячі обертів. Я ним машину сушив після полірування.
— Ти прийшов до мене за феном?
— Христино, це мій фен. Вона забрала його, коли з'їжджала.
Христина видихнула, дістала телефон, відкрила контакти.
— Записуй адресу.
Він набрав. Вулиця Левицького. Будинок — новий, цегляний, із підземним паркінгом і дитячим майданчиком у дворі. Роман перечитав тричі й насупився.
— Це ж майже центр.
— Майже.
— Слухай, а де вона гроші бере? Вона ж у поліклініці працює. Медсестра. Яка в неї зарплата?
Христина підняла свій кошик, дістала з нього пачку вершків, покрутила в руках і поклала назад.
— Їдь, Романе. Там і запитаєш.
— Та поїду. Мені фен потрібен.
— Звісно, потрібен, — вона розвернулася й пішла до виходу, залишивши його стояти біля каси з двома пляшками «Опілля» в руках і адресою, яка не давала спокою.
Усю дорогу додому він думав про цю квартиру. Левицького — вулиця не для медсестер. Там оренда — як його зарплата за два місяці. Може, вона когось знайшла? Швидко, звісно, але він знав Орисю досить, щоб не дивуватися. Вона завжди була… ефективною.
Наступного ранку він сів у свою «Хонду» й поїхав на Левицького.
Будинок знайшов одразу. Новий, із панорамними вікнами на верхніх поверхах, із консьєржем на вході, з підземним паркінгом, на воротах якого висіла табличка «Місць немає». У дворі — соковита зелена трава й дитячий майданчик із гумовим покриттям. Жодної розбитої лавки, жодного сміттєвого бака з переповненими пакетами. Роман натиснув кнопку домофона.
— Так? — жіночий голос був молодий, але не Орисин.
— Я до Орисі. Вона вдома?
Пауза. Шипіння домофона.
— Ви Роман?
— Так.
— Піднімайтеся. П'ятий поверх.
Двері відчинилися з легким клацанням, і Роман увійшов у під'їзд. Мармурова плитка на підлозі. Живі рослини в діжках біля ліфта. Жодного запаху — ні вогкості, ні котячої сечі, ні сигаретного диму. Він згадав свій під'їзд на Стрийській — із вічним смородом звалища з першого поверху й лампочкою, яка горіла через раз — і раптом відчув, як у грудях щось стислося.
Ліфт привіз його на п'ятий поверх. Двері були прочинені.
— Заходьте, — та сама дівчина стояла на порозі. Висока, з короткою стрижкою, в домашніх джинсах і футболці з логотипом «Promprylad». — Я Ангеліна, сусідка. Орися вийшла в аптеку, скоро повернеться. Чекайте.
Роман увійшов і зупинився.
Передпокій був просторий. Не як у таких новобудовах — півтора метри й усе, — а справжній, із вбудованою шафою й дзеркалом на всю стіну. Далі відкривалася вітальня з великими вікнами, з яких відкривався краєвид на Стрийський парк. Паркет — світлий дуб. Кухня — з островом і барними стільцями, на стільниці — кавоварка, ваза з фруктами, той самий горщик із фікусом.
Роман пройшов у вітальню. Тиша. Жодного звуку з вулиці — вікна виходили у двір. Жодного гуркоту трамвая, жодного ревіння двигунів.
Ангеліна стояла в дверях кухні й дивилася на нього.
— Гарна квартира.
— Так, — вона кивнула. — Орися постаралася. Вона взагалі молодець — сама ремонт робила. Ми їй тільки з меблями допомагали.
— Сама ремонт?
— Ну так. Квартира ж її. Вона її два роки тому купила. Ще до вашого весілля, здається. Ви хіба не знали?
Роман повернувся до неї. У голові раптом стало порожньо, як у тій кімнаті на Стрийській, де Орися забрала всі речі.
— Як — її?
— У сенсі — її власність. Вона ж із села, батьки продали хату, коли переїхали до Польщі. Вона на ці гроші квартиру купила. Тут, на Левицького. Ще тоді, коли тільки-но почали будувати.
Роман стояв посеред вітальні й дивився на фікус. Потім на стіни. На паркет, у якому відбивалося світло. На височенні стелі, на панорамні вікна, на двері, які вели на засклену лоджію.
— Два роки тому, — сказав він уголос.
— Так. Вона хотіла зробити ремонт і переїхати. Але ви ж одружилися, і вона вирішила… залишитися у вашій квартирі.
Роман опустився на диван. Білий, із м'якими подушками, на яких лежав плед у клітинку. Він упізнав цей плед — Орися замовляла його з якогось інтернет-магазину рік тому. Тоді він ще подумав: «Куди нам плед у таку тісноту».
Клацнув замок вхідних дверей.
Орися увійшла, тримаючи в одній руці паперовий пакет з аптеки, у другій — картонний стаканчик із кавою. Побачила Романа — і зупинилася.
Він підвівся.
— Ти купила квартиру.
— Так.
— Два роки тому.
— Так.
— І жила зі мною на Стрийській.
— Я жила з тобою, — вона поставила пакет на тумбу. — У твоїй квартирі. Яку ти мені нагадував щодня.
Роман дивився на неї. Вона стояла в дверях власної квартири — просторої, світлої, з ремонтом, який робила сама, — і дивилася на нього без докору. З тим самим спокоєм, із яким десять днів тому взяла горщик із фікусом і вийшла геть.
— Ти навіщо… — він ковтнув. — Навіщо ти взагалі зі мною жила?
— Бо я тебе кохала, Романе. А потім перестала. Приблизно тоді, коли зрозуміла, що ти кохаєш тільки свою квартиру.
Він стояв і не знаходив слів. У голові крутилася картинка: його кімната на Стрийській. Шість кроків від дверей до вікна. Траса за вікном. Пліснява у ванній. І щоденне нагадування про те, що це — його. Тільки його. Найдорожче, що в нього є.
— Я прийшов по фен, — сказав він тихо.
— Я залишила його в під'їзді, — Орися пройшла повз нього до кухні й поставила стаканчик на стільницю. — Під дверима. Коли з'їжджала — поклала там. Ти не помітив?
Він не помітив.
Роман стояв і дивився, як Орися дістає з пакета якісь ліки, як Ангеліна мовчки спостерігає за ними з кухні, як сонячне світло падає на паркет, і в цьому світлі плавають маленькі порошинки. За вікном шумів Стрийський парк — ледь чутно, спокійно, правильно.
Він пішов до виходу. Біля дверей обернувся.
— Орисю.
— Що?
— Ти міксер не брала?
— Твій міксер? — вона раптом усміхнулася, і ця усмішка була зовсім не злою. — Романе, твій міксер згорів ще минулого року. Ти його на смітник викинув. Забув?
Він справді забув.
Двері зачинилися. Роман викликав ліфт, дочекався, зайшов у кабіну й натиснув кнопку першого поверху. Ліфт поїхав униз — м'яко, беззвучно, зовсім не так, як той, якого він звик чекати по п'ять хвилин на Стрийській, матюкаючись крізь зуби. Він дивився на власне відображення в дзеркалі ліфта й намагався згадати: коли Орися востаннє сміялася в їхній квартирі?
Не зміг.
У дворі він сів у машину й довго не заводив двигун. Потім дістав телефон, відкрив контакт «Орися» й побачив, що вона досі в чорному списку. Набрав Христину.
— Я приїжджав.
— І як?
— Вона купила квартиру на Левицького. Два роки тому.
— Я знаю, — Христина говорила тихо. — Я весь цей час знала.
— Чому мовчала?
— А ти питав?
Він натиснув «відбій» і завів двигун. Дорога додому зайняла двадцять хвилин, і весь цей час на задньому сидінні лежав горщик із фікусом — він купив його в квітковому магазині біля будинку Орисі, сам не знаючи навіщо. Поставити на підвіконня. Закрити порожнє коло на фарбі.
Коли Роман піднявся на свій поверх, у під'їзді горіла лампочка. Він хвилину стояв, дивився на неї, потім відчинив двері, увійшов у квартиру й поставив горщик на підвіконня.
Фікус був маленький. Майже іграшковий.
Він сів на диван, розтягнувся, заклав руки за голову й заплющив очі. Під вікном ревіла траса. За стіною сусіди вмикали черговий випуск якогось ток-шоу на повну гучність. У ліфті щось деренчало. А на підвіконні стояв фікус, і він був не Орисин, а його власний.
Єдине, що він справді купив сам.
