— Оксано, а де гаряче? Чи ми так і будемо давитися бутербродами з ікрою, як у голодний рік? — голос свекрухи, Лариси, розрізав святкову атмосферу, наче іржава пилка по бетону.
Я поправила серветку.
— Гаряче в духовці. Якщо ікра вам гірчить, можу швидко відварити сосиску. За старим ГОСТом.
Свекруха підтиснула губи й переключила невдоволення на кришталеву салатницю.
Ми з Андрієм святкували тридцять років шлюбу. Перлова річниця. Цілий рік ми відкладали гроші з наших не надто великих зарплат. Я шию спецодяг на фабриці «Трембіта» в цеху номер три, Андрій крутить кермо міського автобуса в «Київпастрансі». Щомісяця ми кидали в конверт по три-чотири тисячі гривень. Для нас цей вечір був не просто застіллям. Це була наша спроба видихнути й сказати: «Ми впоралися. Можемо собі дозволити трохи краси». І головною окрасою, нашою гордістю й фінансовою дірою, на великому блюді височіла запечена осетрина. Справжня, царська, прикрашена лимонами й оливками. Андрій дивився на неї так, ніби сам виловив голими руками десь під Канівським водосховищем.
Окрім свекрухи, свято вшанувала зовиця Світлана. У свої сорок вона ніде не працювала, але позиціонувала себе як «музу в пошуку ресурсного потоку».
— Взагалі-то жінка не повинна працювати, — томно проспівала Світлана, покручуючи келих із просекко нігтями лячної довжини. — Я на марафоні жіночності дізналася, що моя енергія коштує мільйони. Треба лише вміти її віддавати правильним людям.
— Саме тому, Світланко, вчора в «АТБ» тобі не пройшла оплата за безлактозне молоко? — поцікавилася я, підливаючи їй мінералки. — Мабуть, термінал не бере до сплати енергетичні еманації.
Світлана сіпнулася, випустила виделку, і та з дзенькотом упала на паркет. Помітно знітилася.
Атмосфера за столом густішала, коли двері відчинилися, і до квартири влетів ураган. Тьотя Віра. Андрієва тітка по батькові. У свої шістдесят п’ять вона носила блузи з паєтками, сміялася так, що дверцята серванта відгукувались дзвоном, і не визнавала жодних соціальних меж.
— Запізнилася! — заявила вона з порогу, впихаючи Андрієві в руки пакет із якимись банками. — Корки — жах! Ну, що тут у вас? Ого, риба! Буржуї!
Віра всілася за стіл і почала господарювати. Вона не стільки їла, скільки коментувала кожен шматок. Але справжнє почалося через годину, коли ми перейшли до чаю. Тьотя Віра витягла зі своєї бездонної сумки батарею пластикових контейнерів.
— Так, Оксанко, ви цього все одно не з’їсте. В Андрія від жирного печія, я знаю, я його в дитинстві няньчила, — гучно мовила вона, вправно перекладаючи половину нашої дорогоцінної осетрини в лоток. — Салатик теж заберу. І нарізку. Не пропадати ж добру!
Я сиділа, відчуваючи, як кров приливає до щік. Наша риба. Наш символ того, що ми «можемо». Лариса з переможною посмішкою перезирнулася зі Світланою.
— Ну треба ж, — солодко проспівала свекруха. — Яка гостинність, Оксаночко. Гості самі собі пайки збирають. Раз у вас такі гроші водяться, що ви рибою розкидаєтесь, могли б і сестрі допомогти. У Світлани мікропозики прострочені, колектори дзвонять. Могли б погасити. Ви ж сім’я.
Я подивилася на Ларису. Рік економії. Швейна машинка, що двигтіла ночами. Андрієві зміни без вихідних. І все це заради того, щоб зараз сидіти обпльованими?
— Ларисо, — я поклала долоні на стіл, відчуваючи абсолютний, крижаний спокій. — Я Світлані нічого не підписувала і поручителем не виступала. Її борги — це її законне право на фінансову безграмотність і процедуру банкрутства. А двері — ось вони. Обидві.
Свекруха ковтнула повітря, так і не зробивши ковтка чаю. Вона закрила рота з таким гучним цокотом, наче старий короп усвідомив, що черв’як був пластиковим.
Вони пішли через п’ять хвилин. Двері гримнули, аж задзвенів одвірок. Тьотя Віра, анітрохи не зніяковівши від скандалу, закрила останній контейнер із залишками осетрини, цмокнула остовпілого Андрія в щоку й помчала слідом, гуркочучи пластиком у сумці.
Ми залишилися вдвох у розгромленій кімнаті. На підлозі валялася виделка Світлани, а на скатертині розпливлася пляма від вина.
— Оксанко… пробач, — неголосно сказав чоловік, збираючи порожні тарілки. — Я так хотів, щоб ти сьогодні почувалася королевою. А вийшло як завжди. Балаган. І рибу цю… шкода.
— Забудь. Зате повітря стало чистішим, — я обняла його за плечі, хоча всередині шкрябали кішки. Образа на Віру, яка вкрала наш вечір, пекла горло.
Ранок почався з головного болю. Я почовгала на кухню, відчинила холодильник, щоб дістати пакет із соком, і завмерла.
На середній полиці, там, де вчора стояло блюдо з осетриною, лежав знайомий пластиковий лоток. Той самий, із синьою кришкою, з арсеналу тітки Віри. Я дістала його. Легкий. Всередині не було їжі.
Я зняла кришку. На дні лежав товстий, перетягнутий аптечною гумкою конверт і складений удвічі аркуш із зошита.
Пальці зачепилися за гумку, і вона боляче хльоснула по зап’ястку, поки я розгортала послання, написане великим, розмашистим почерком:
«Оксано! Вибач за виставу. Я вашу рибу спеціально в нахабну загребла, щоб ті дві п’явки, Лариса зі Світланою, її не зжерли. Вони тільки й уміють вас жерти, а ви сидите, як сумні миші. Я дачу продала минулого тижня. Тут сто п’ятдесят тисяч. Купіть путівки на море, як ви тридцять років тому мріяли, коли в мене на кухні в гуртожитку весілля гуляли. А осетрина ваша трохи пересолена. Люблю вас, дурників. Віра».
Я осіла на кухонний табурет, притискаючи до грудей пачку банкнот. У горлі став клубок, гарячий і солоний, і сльози капали просто на конверт, розмиваючи чорнило дати на банківській стрічці.
Андрій зайшов, побачив мене з запискою в руках, узяв аркуш і почав читати. Губи його ворухнулися один раз, другий, а тоді розтяглися в усмішку, від якої зморшки біля очей розгладилися, наче хтось провів по них праскою.
— Андрію, — я витерла обличчя рукавом халата. — Діставай телефон.
— Навіщо?
— Спочатку заблокуємо номери твоєї мами й сестри. Раз і назавжди. А потім зателефонуємо Вірі. Спитаємо, в яку турфірму вона радить звернутися.
Андрій уже гортав контакти, шукаючи Ларису, коли я відібрала в нього конверт і поклала на верхню полицю серванта — подалі, туди, де раніше стояла ваза, яку ніхто ніколи не використовував.
— І коробку цукерок, — додала я. — Найкращу, яку знайдемо в «Сільпо». Тітці Вірі.
— Із коньяком усередині?
— Із коньяком, — я підняла порожній контейнер із синьою кришкою й поставила його сушитися біля мийки, поруч із нашими тарілками. — Треба ж їй колись повернути.
