Мене звати Ярослава. Мені шістдесят один, і донедавна я викладала хімію й біологію в тернопільській школі. Здавалося б, при чому тут якийсь Роттердам і зять-голландець? А ось при чому.
Все почалося з того, що якось увечері мені зателефонувала донька Оксана. Голос тремтів.
— Мамо, я від нього йду.
Йшлося про Віма — її чоловіка, з яким вона прожила в Роттердамі одинадцять років. Я познайомилася з ним випадково, коли приїхала до доньки у відпустку — і залишилася там на три тижні, бо в перший же вечір побачила, як він на неї дивиться. Здавалося, все добре. А виявилось — не зовсім.
Проблема була не в іншій жінці й не у зраді. Проблема була в майстерні з ремонту велосипедів на Nieuwe Binnenweg, яку Оксана з Вімом відкрили разом на гроші, які я їй дала одинадцять років тому, продавши батьківський будинок під Тернополем. Двадцять дві тисячі євро — не всі, левову частку. Три тисячі я тоді ж поклала на окремий рахунок доньки "про всяк випадок", навіть сама не пояснила чому. Оксана образилась тоді, сказала — мамо, ти нам не довіряєш. Я не сперечалась.
У майстерню гроші вносила формально я, через переказ на компанію — Оксана в той момент була на восьмому місяці першої вагітності і паперами взагалі не займалась, довірила все Віму й нотаріусу, якого він сам обрав. Пай на компанію оформили на двох — але частку, куплену "маминими грошима", записали окремим додатком до статуту, і саме цей додаток Вім, маючи довіреність від Оксани "про всяк випадок" ще з весілля, тихо переоформив на себе через того самого нотаріуса, поки Оксана лежала в лікарні після других пологів. Той папір мав діяти лише на випадок, якби зі мною щось трапилось і треба було терміново підписати щось замість мене в Україні. Ніхто не думав, що він розвернеться проти власної дружини.
Я дізналася про це не від Оксани — вона мовчала три місяці, соромилася. Я побачила виписку з банку, коли гостювала в них і випадково взяла її ноутбук, щоб перевірити електронку. Рахунок компанії — на нулі для Оксани. Все на Віма.
— Чому ти мовчала? — запитала я тоді.
— А що б це змінило, мамо?
Ось тут і почалася моя друга історія в цій країні. Бо перша — та, що зі мною сталася сорок років тому.
Я виросла в Радянському Союзі, де навіть до найкращої подруги в Болгарію, з якою вчилися разом п'ять років у медучилищі, не можна було доїхати — кордон закритий, і крапка. А потім, уже у дев'яності, я вийшла заміж за киянина, народила Оксану, працювала вчителькою, і думала, що на цьому мандрівки мого життя закінчились.
Не закінчились. У дев'яносто восьмому чоловік загинув в автокатастрофі на трасі під Броварами. Я лишилася сама з семирічною донькою і зарплатою вчительки хімії — сто двадцять гривень на місяць тоді, курям на сміх. Вижили. Викрутились.
А Оксана, коли виросла, поїхала вчитися в Роттердам — і там познайомилася з Вімом. Одружилися швидко, за два роки. Я тоді ще подумала: пощастило дівчинці. Спокійний, серйозний, з власним бізнесом. Ніколи не думала, що доведеться летіти в Нідерланди не в гості, а рятувати.
Прилетіла за три дні. У аеропорту Ейндговена пахло кавою й дощем, працювала реклама якогось банку на весь термінал. Дивилась на людей, що котили валізи без поспіху, і думала: які тут всі спокійні. А в мене всередині все кипіло.
Зустрілися з Вімом на нейтральній території — в кав'ярні біля ратуші в Роттердамі, бо додому він мене вже не запрошував. Прийшов у светрі кольору вівсянки, спокійний, мов і не він тут винен.
— Оксані треба було раніше думати, перш ніж довіреність підписувати, — сказав він, розмішуючи каву.
— Той папір давав тобі право підписувати за мене в Україні, Вім. А не право забирати те, що куплено моїми грошима.
Він знизав плечима. Це знизування плечима я запам'ятала на все життя.
Юрист, до якого ми пішли разом з Оксаною — його порадила її колишня однокурсниця, адвокатка з контори на Coolsingel, — сказав прямо: додаток до статуту оформлений з порушенням, шанс оскаржити є, але це роки судів і гроші, яких у нас немає. Натомість є інше. Ті самі три тисячі євро, які я одинадцять років тому не понесла в майстерню, я тримала на рахунку і поступово докладала до них зі своєї вчительської пенсії — по кілька сотень гривень щомісяця, роками, нікому не кажучи навіщо. За рік до розлучення на ці гроші я купила Оксані невелику квартиру в Східамі, на її дівоче прізвище, без жодної довіреності на Віма, — просто тому, що не довіряла зятю з першого дня, хоч і не казала цього вголос. Про існування цієї квартири Вім, здається, взагалі не знав — купчу підписували у нотаріуса, з яким Оксана познайомилась через ту саму адвокатку, і жодних паперів на компанію там не фігурувало.
Ми не стали судитися за майстерню. Натомість домовились: Вім лишає собі бізнес повністю, Оксана з дітьми переїжджає в ту квартиру в Східамі, а він забирає свої речі протягом місяця.
Того дня, коли він прийшов по останні коробки, я саме мила посуд на кухні цієї нової квартири — Оксана поїхала по дітей в садок, і двері йому відчинила я. Він зайшов, побачив у передпокої акуратно підписані коробки з написом "Wim" маминою рукою Оксани, і застиг.
— Це все, що зостанеться, — сказала я, витираючи руки об рушник. — Квартира куплена моїми грошима, на її прізвище, задовго до вашого весілля. Той папір, яким ти обібрав власну дружину, тут не діє й ніколи не діяв.
Він постояв ще секунд десять, потім рвучко підхопив дві коробки одразу, і одна з них перекосилась у нього в руках так, що з неї випав светр кольору вівсянки — той самий. Він нагнувся підняти його вже на сходах, не заходячи назад у квартиру.
Оксана переїхала з дітьми в той будинок у Східамі, ближче до нової школи. Частину заощаджень, які лишились після покупки, поклала на окремий рахунок — на освіту дітей і на той випадок, "якщо доведеться починати ще раз".
Я лишилася в Нідерландах ще на місяць — допомагала внукам звикнути до нової адреси. А потім повернулася в Тернопіль. Одинадцять років, з часу продажу батьківського дому, я жила по чужих кутках — то в сестри, то в маленькій орендованій квартирі на околиці, все відкладала "на потім", бо здавалося, що місце своє вже не побудувати. Два роки тому нарешті зняла собі окреме житло в центрі, коли зрозуміла, що й у мене тут своє життя, окреме від дітей.
Онукові Тарасику вже два з половиною. Коли він бачить літак у небі над Східамом і кричить у слухавку відеодзвінка "Бабо, літак!" — я щоразу відкладаю все, що роблю, і йду до вікна, ніби теж можу його побачити.
