Дзвінок о першій ночі мене підняв з ліжка так різко, що я вдарилася коліном об тумбочку. За дверима стояв Данилко — мій сімнадцятирічний онук, з рюкзаком через плече і очима, червоними, ніби він плакав годину поспіль.
— Бабо Ольго, можна до вас?
Я не питала більше нічого. Написала його матері, Вікторії, три слова: «Він у мене, спить» — і поклала телефон екраном донизу на кухонний стіл. Телефон дзвонив ще годину, може, довше. Я не бралася.
Живу я на Троєщині, на дев'ятому поверсі, і з вікна кухні видно дитячий майданчик, де торік поставили нову гірку — жовту, зі спіралькою, дітлахи на ній тепер із ранку до вечора. У вересні там уже прохолодно вночі, і коли я вранці провітрювала кухню, з подвір'я тягнуло мокрим асфальтом і чиєюсь цигаркою.
Вранці я підсмажила картоплю з цибулею — Данилко її любить над усе, ще з дитинства — і мовчала, поки він сам не почав говорити.
Почав із картоплі. Взяв виделку, підчепив шматок, прожував і сказав:
— Смачно, баб. Мама так ніколи не вміє.
А тоді опустив голову над тарілкою і заплакав. По-справжньому, як маленький. Данилко — метр вісімдесят п'ять, сорок п'ятий розмір взуття, а плакав так само, як у п'ять років, коли впав з гойдалки на дачі в Ірпені, тій, що лишилася після мого Степана.
Я не торкнулася його. Знаю, звучить дивно, але я цього хлопця знаю добре. Обійми — і він замкнеться, як мушля. Тож я сиділа навпроти з чаєм і чекала.
— Тато пішов, — врешті сказав Данилко і витер ніс рукавом.
Я відставила кухоль. Порцеляна стукнула об стільницю так голосно, що ми обидва здригнулися.
— Як це пішов?
— Ну пішов, баб. Зібрав сумку і вийшов. Мама в нього тарілками кидала. Тими, з сервізу, з ромашками. Три розбилися.
Сервіз із ромашками. Я подарувала його Вікторії на весілля з Максимом дванадцять років тому. Пам'ятаю, як у магазині на Хрещатику вагалася між ним і простішим, білим. Тоня, моя колишня колега з поліклініки, де я пропрацювала медсестрою двадцять шість років, тоді сказала: «Бери з ромашками, Ольго, це ж на все життя». На все життя. Три тарілки розбилися.
Максим — мій єдиний син. Народився, коли мені було двадцять сім, а Степан уже їздив далекобійником по Європі. Виховувала я його практично сама. Степан присилав гроші, приїжджав на свята й відпустку, і так п'ятнадцять років, поки не отримав посаду в диспетчерській у Києві. На той момент у Максима вже було своє життя, свої таємниці, перша цигарка на сходовій клітці. Степан намагався надолужити, але як надолужити п'ятнадцять років вечорів, уроків, нічних температур? Максим ніколи прямо цього не казав, але я бачила. Дивився на батька, як на гостя, що лишився на обід і скоро піде.
Степан помер вісім років тому. Рак легенів, п'ять місяців від діагнозу до кінця. Максим плакав на похороні, але я не знаю, чи оплакував батька, якого мав, чи того, якого не мав. Ніколи не питала. Може, варто було б.
— Данилку, а ти як сюди дістався? — запитала я, бо тільки тоді дійшло, що зараз перша ночі, а хлопцю сімнадцять.
— Метро до Лісової, потім пішки. Останній потяг встиг.
— Сам? Уночі?
Він знизав плечима. Сімнадцять років. Ніч. Через півміста з рюкзаком, бо вдома літають тарілки.
Телефон на комоді знову завібрував. На екрані — «Вікторія». Шостий раз за ранок. Я не взяла.
Данилко подивився на мене з таким полегшенням, що в мене всередині щось стислося.
— Баб, я туди не повернуся.
Я нічого не обіцяла. За шістдесят один рік життя навчилася: обіцянки, дані у п'ятницю вранці над сковородою картоплі, рідко доживають до неділі.
Данилко пішов спати в кімнату, що колись була кімнатою Максима. Там досі висить плакат гурту, назву якого я вже забула, і криво склеєна модель літака на полиці. Я віднесла йому чисту постіль, у синю смужку. Заснув за хвилину. Я стояла над ним і дивилася на обличчя — так схоже на обличчя мого Степана, що на мить защеміло.
Тільки тоді я взяла слухавку від Вікторії.
— Ольго Петрівно, віддайте мені сина! — вона кричала так, що я відсунула телефон від вуха.
— Вікторіє, він спить. У безпеці.
— Ви не мали права його затримувати!
— Він сам прийшов.
— Бо батько йому мізки задурив! Максим — брехун і маніпулятор, а тепер ще й дитину в це тягне!
Я мовчала. Знала Вікторію дванадцять років. Пам'ятаю її тихою, худенькою дівчиною з аптеки на Оболоні, яка на першому обіді в мене з'їла три тарілки борщу і сказала: «Ольго Петрівно, ніхто так не готує». Я її любила. Може, навіть як доньку, якої в мене не було. Але зараз у слухавці був хтось чужий, хтось, кого страх перетворив на лють.
— Вікторіє, що між вами сталося?
Вона видихнула, і крик обвалився в шепіт.
— Максим оформив кредит на моє ім'я. Три роки тому. Я про це дізналася позавчора, коли банк подзвонив нагадати про прострочення. Двісті тридцять тисяч гривень, Ольго Петрівно. На своє СТО. Те, що на Столичному шосе, — він же казав, воно «наше спільне», а виявилось — записане тільки на нього, а борг — на мене.
Я сіла. Чай у кухлі вже давно охолов, плівка на поверхні наче тонкий лід.
— А він знав, що ти дізнаєшся?
— Він сказав, що «розрулить», що «це тимчасово». А коли я взяла тарілки — не тому, що хотіла його вдарити, Ольго Петрівно, а тому, що не могла інакше закричати, — він зібрав сумку і сказав, що я істеричка. При Даньку сказав.
Три дні я нічого не робила. Годувала онука сирниками, водила його в школу — сама, на своїй машині, бо він боявся зустріти когось із класу і пояснювати. Максиму на дзвінки не відповідала. Він приходив двічі, стояв під дверима під'їзду, я бачила з вікна, як він курить, дивлячись угору, — і йшов.
На четвертий день я поїхала в поліклініку не на роботу — я вже три роки на пенсії, — а до нотаріуса на Троєщинському проспекті, там знайома ще з роботи, Надія Іванівна, консультує. Взяла з собою папку — усі документи на однокімнатну квартиру в Ірпені, ту, дачну ділянку зі старим будиночком, яку я після смерті Степана переоформила на себе. Максим завжди вважав її «своєю майбутньою», казав це вголос, ніколи не питаючи мене.
— Хочу переписати на онука. З довірчим управлінням до повноліття, — сказала я Надії Іванівні.
Вона подивилася на мене довго.
— Ольго Петрівно, ви впевнені? Син образиться.
— Син узяв кредит на дружину і кинув сина серед ночі з рюкзаком. Хай ображається.
Договір підписала за тиждень. Максим дізнався від Вікторії — вона зателефонувала йому сама, вперше за три дні, коротко: «Мати переписала дачу на Даниила. Ти залишився ні з чим».
Він приїхав увечері, без дзвінка, тарабанив у двері так, що сусідка з другого поверху вийшла подивитися. Я відчинила.
— Мамо, ти що наробила? Ти ж мене без нічого лишила!
— Я нічого не забрала. Я віддала своє своєму онуку. А ти лиши квартиру, за яку продовжуєш платити кредит, і йди розбирайся з СТО, яке відкрив на чужі гроші без відома дружини.
— Це не твоя справа!
— Стало моєю, коли дитина о першій ночі прийшла до мене пішки через півміста.
Данилко вийшов у коридор, стояв у дверях кімнати, дивився на батька мовчки. Максим глянув на нього, щось хотів сказати — і не зміг. Розвернувся і пішов, не грюкнувши дверима, просто пішов, повільно, по сходах, а не ліфтом, я чула кожен крок.
Дачу в Ірпені я так і не переписала назад. Данилко досі живе в мене, у кімнаті з кривою моделлю літака на полиці. Вікторія забрала розстрочку на своє ім'я через юриста, підключила банк, Максим тепер платить сам — інакше суд. З дитиною бачиться щосуботи, приходить, сидить на кухні, їсть картоплю з цибулею мовчки. Я більше не питаю, кого він оплакував на похороні батька. Тепер я знаю відповідь.
