Майстерня, яку Тарас заповів чужим собакам
— Відвезу його до лікарні, там присипляють, п'ятнадцять хвилин — і питання закрите.
Андрій сказав це таким тоном, ніби пропонував замінити оливу. Кудлатий вівчур на ім'я Дротик тим часом насилу піднявся з-під верстата, доплуганився до миски з водою, зробив кілька ковтків і повернувся, поклавши морду на черевик Тараса Вовка. Пес жив у майстерні на вулиці Стрийській одинадцять років, відколи Тарас забрав його цуценям із притулку в Рудному. Тепер йому було чотирнадцять, задні лапи відмовлялися слухатись на мокрій бруківці, і Тарас щоранку зносив його на руках через три сходинки, ще до того, як заварював собі каву в термосі.
Майстерня ремонтувала переважно старі "Жигулі" та "Волги", які люди тримали з любові до них. Справи йшли середньо, але вистачало на оренду, на лікувальний корм для Дротика й на візити до лікарки Оксани Приходько з клініки на Городоцькій, яка брала чотириста гривень за прийом і ніколи не казала прямо, скільки псу лишилося.
Син Тараса, Андрій, мав тридцять два роки і працював у страховій компанії в офісному центрі на Сихові. Приїжджав до батька раз на два-три тижні, завжди з таким виразом обличчя, як у людини, що має справу до вирішення й хоче нарешті з нею розібратися. Цього разу він з'явився у вівторок, просто з роботи, у костюмі, що ще пахнув офісним кондиціонером.
— Тату, треба поговорити про майстерню.
Тарас саме змащував ланцюг на велосипеді клієнта. Щітку не відклав.
— То говори.
— Я від Зенка дізнався, що ті поляки хочуть викупити цю ділянку під маркет. Кажуть, добру ціну за квадратний метр дають.
— Зенко забагато базікає.
— Тату, тобі шістдесят вісім. Коліна тріщать, як у того пса. Продай, візьми гроші, купи щось менше за містом, матимеш спокій.
Андрій глянув на Дротика так само, як дивився на старі покришки, призначені на викид.
— А з ним що робитимеш? Бо я його до квартири на Сихові не візьму, у нас у будинку заборонено тримати тварин.
— Нікуди його ніхто не забирає. Він тут живе, тут і помре, коли прийде час. А час ще не прийшов.
— Це безвідповідально. Він мучиться, тату. Я б йому послугу зробив, відвіз би до лікарні, там присипляють, п'ятнадцять хвилин — і питання закрите.
Тарас поклав ключ на верстак і витер долоні об ганчірку, одну за одною, рахуючи кожен палець.
— Питання. Повтори це ще раз — і підеш звідси без моєї допомоги з переїздом, про яку хотів попросити наступного місяця.
Андрій замовк, бо справді мав це в списку справ — сильну батькову спину для перенесення коробок, безкоштовно, як завжди.
Наступні тижні тема не вщухала. Андрій телефонував що кілька днів, дедалі менш делікатно. Одного разу надіслав посилання на оголошення забудовника, який шукав ділянки на Сихові під багатоповерхівки, з приписом "глянь, скільки платять, тату, це шанс на все життя". Іншого разу приїхав з приятелем-оцінювачем, який без дозволу Тараса обійшов майстерню з рулеткою й блокнотом.
Тарас увічливо, але твердо випровадив його, а того ж вечора сів за стіл із папкою, де зберігав нотаріальний акт на майстерню — куплену дев'яносто четвертого року за заощадження всього життя, ще з дружиною Ольгою, до того, як вона померла від раку підшлункової дванадцять років тому. У папці лежав і договір з лікаркою Приходько про постійний догляд за Дротиком, чеки за корм, а на самому дні — порожній конверт, у якому він колись планував залишити заповіт.
Він подзвонив знайомому юристу, Григорію Соболеву, з яким вчився в одному класі в ліцеї біля площі Ринок. Домовились на каву в кав'ярні на розі, тій самій, де Тарас з Ольгою святкували відкриття майстерні тридцять два роки тому.
— Грицю, хочу скласти заповіт. І хочу, щоб був твердий, без дірок, щоб ніхто не міг оскаржити.
— Кому залишаєш майстерню?
— Майстерня лишається моєю, поки живу. Ніхто в мене її не забере і жодним хитрим ходом не викурить. А після мене — записую фонду для старих собак з притулку в Рудному, ту, що на Личаківській. Нехай мають за що утримувати таких, як Дротик, яким уже ніхто не хоче давати другий шанс.
— А син?
— Синові залишаю обов'язкову частку, бо закон так велить, ані копійки більше. І ключі від машини, тієї "Волги", яку так любив хлопчиком. Решта йде собакам.
Григорій оформив усе офіційно, з двома свідками, не пов'язаними з родиною, у нотаріуса на проспекті Шевченка, щоб документ був незаперечним. Тарасу це коштувало восьмисот гривень і пообіддя, але з контори він вийшов легшим, ніби зняв з плечей те, що ніс місяцями.
Андрій про заповіт не знав нічого й за тиждень приїхав знову, вже з готовим планом: юрист-знайомий, який нібито вмів "оформити опіку" над батьком через похилий вік і "тимчасові проблеми з рухом" — той самий аргумент, що і про Дротика, тільки тепер спрямований на самого Тараса.
— Тату, це не про те, щоб тебе позбавити прав. Просто хтось має підписувати документи, поки ти… поки тобі важко ходити по сходах.
— Мені важко ходити по сходах, бо я щоранку зношу пса на руках, а не тому, що я з глузду з'їхав, Андрію. Забирай своїх юристів і їдь.
Андрій поїхав, грюкнувши дверцятами машини так, що з даху зірвалася приморожена крапля й покотилася по капоту.
Дротик не дожив до розв'язки. Помер за два тижні, уві сні, у своєму кутку під верстатом, між старою ковдрою і мискою, яку Тарас мив щодня тією самою губкою одинадцять років. Лікарка Приходько приїхала вранці, констатувала смерть, сказала лише, що серце просто зупинилося, без страждань. Тарас поховав його під яблунею за майстернею, там, де пес любив лежати влітку в тіні, і того самого вечора вклав у ту саму папку копію заповіту — поруч із порожнім тепер договором про догляд, — щоб рішення, ухвалене заради живого пса, лишилося чинним і без нього.
Андрій приїхав на похорон з виразно нетерплячим обличчям, двічі перевіряв час на телефоні під час короткої церемонії, а одразу після повернувся до теми продажу, ніби смерть Дротика саме відкрила йому дорогу.
— Ну от, тепер тебе тут уже ніщо не тримає, тату. Можемо серйозно поговорити про ту пропозицію?
Тарас стояв з лопатою в руках, земля під яблунею ще свіжа.
— Андрію. Майстерня не продасться, поки я живий. А як помру, ти все одно нічого з цього не отримаєш, бо вже все вирішено в нотаріуса. Все йде фонду для собак з Рудного. Обов'язкову частку отримаєш, бо мушу, і "Волгу", бо ти її любив. Решта пішла туди, де хтось це оцінить.
Андрій зблід, розтулив рота, щоб щось сказати, але не вийшло нічого — лише гул машин на Стрийській заповнив паузу між ними. Тарас притулив лопату до стіни майстерні, обтрусив долоні від землі й зайшов усередину заварити каву в тому самому термосі, що завжди — сам, без пса біля ніг, але з папером у папці, який чітко казав, кому він довіряв до кінця.
