Мене звати Ігор Демків, мені тридцять чотири, і я хочу розповісти, як я мало не одружився з жінкою, чию фірму планував привласнити разом із тещею. Так, саме так це виглядає збоку. Але зсередини все було інакше — принаймні мені так здавалося тоді.
Весілля мало відбутися о шостій вечора в готелі «Жорж» на площі Міцкевича. О третій я приїхав до квартири своєї нареченої, Софії Гринчук, разом із мамою — по документи, які лежали в моєму портфелі на її столі. Мама, Валентина Романівна, наполягла поїхати зі мною: «Треба ж перевірити, чи все готово», — сказала вона, хоча насправді готове було лише одне: підписи.
Софія успадкувала після батька, Романа Гринчука, аналітичну компанію «Гринчук Марин Аналітикс», яка орендувала весь третій поверх будівлі на вулиці Личаківській. Батько помер за рік і сім місяців до весілля, і весь цей час я був поруч — возив квіти на кладовище, сидів з нею ночами, коли вона не могла заснути, відповідав на дзвінки нотаріуса, бо сама вона не могла говорити про це спокійно. Я не вважав це грою. Я вважав це турботою.
Мама думала інакше. «Ти два роки чекаєш, поки вона нарешті довіриться, — сказала вона мені того дня на кухні у Софії, поки та була в готелі на зачісці. — Ще три години, і все буде офіційно». Вона сміялася, наливаючи собі чай, і я, здається, теж усміхнувся — не тому, що радів обману, а тому, що для мене це справді означало полегшення: нарешті не доведеться пояснювати кожен крок, нарешті можна буде відкрито займатися будинком, рахунками, орендою офісу на Личаківській, які я вже пів року тягнув на собі мовчки, без жодного статусу.
«Після підписання зможу зайнятися будинком і питаннями компанії», — сказав я мамі. Це була правда. Я справді збирався поговорити із Софією після медового місяця в Буковелі про те, щоб мене вписали як уповноваженого керівника — не крадькома, а відкрито, з її згоди. Просто мама наполягала підготувати документи заздалегідь, «щоб не гаяти часу потім». Бланки авторизації вже лежали в портфелі, з надрукованими іменами — моїм і Софіїним. Поруч — копія довідки про спадковий фонд, яку мені за тиждень до того дала бухгалтерка компанії, Оксана Тимофіївна, коли я, за її словами, «попросив розібратися з паперами перед весіллям». Я не крав ту довідку. Мені здавалося, що маю право її бачити.
Про будівлю на Личаківській мама спитала окремо. «А з тим приміщенням що?» — я замовк, бо саме воно було найважливішим: там сидів весь штат компанії, і саме воно було головним активом фонду. «Побачимо після медового місяця», — відповів я. Мама тоді сказала фразу, яку я потім довго прокручував у голові: «Твій батько завжди казав — вдалий шлюб відкриває двері». Батько помер, коли мені було дев'ятнадцять, і мама згадувала його рідко, тільки коли хотіла, щоб я щось зробив по-її.
Я не знав, що Софія стоїть за прочиненим вікном кухні. Не знав, що вона повернулася за годинником свого батька — єдиною річчю, яку хотіла заховати під букетом, коли йтиме до вівтаря. Той годинник, «Полет» у сталевому корпусі, батько носив тридцять років і жодного разу не знімав навіть у лікарні.
Ми з мамою поїхали назад до готелю о пів на четверту. Софія тоді вже, мабуть, сиділа в машині біля будинку з годинником у долоні. Я про це дізнався лише за годину, коли адміністраторка готелю підійшла до мене з незручним виразом обличчя і сказала, що подія скасована — за розпорядженням нареченої.
Я подзвонив Софії шість разів. Вона не взяла слухавку жодного разу. Натомість за сорок хвилин у моєму телефоні з'явилося повідомлення від невідомого номера, який виявився номером юриста її батька, Мартина Олеговича Заславського: «Ігорю, прошу вас не намагатися зв'язатися із Софією Романівною до завершення перевірки документів, знайдених у вашому портфелі. Подальші кроки узгоджуватимемо через мене».
Я сидів у порожній залі готелю, серед білих стільців із бантами, які вже ніхто не займе, і думав про портфель. Я справді забув, що там лежала та довідка з фонду. Я справді не встиг стерти чернетки бланків, бо збирався показати їх Софії ввечері, після весілля, як сюрприз — мовляв, дивись, я вже все підготував, тобі лишиться тільки підписати, коли будеш готова. Тепер це звучало як план захоплення, а не як турбота.
За три дні мене викликали в контору Заславського на вулиці Дорошенка. Софія сиділа навпроти, у чорному светрі, годинник батька — на її зап'ясті. Заславський розклав переді мною три документи: диктофонний запис розмови біля кухонного вікна, роздруківку бланків авторизації з моїм і Софіїним іменами та висновок аудитора про те, що жодна з довідок фонду мені офіційно не передавалася.
«Ви розумієте, чому вона скасувала весілля за три години до церемонії?» — спитав Заславський. Я сказав, що можу пояснити кожен документ окремо. Він відповів, що це вже не має значення — має значення те, що Софія вирішила зробити з компанією далі.
Софія відкрила папку і поклала переді мною один аркуш — заяву до реєстратора про повну зміну керівного складу «Гринчук Марин Аналітикс»: усі довіреності, видані будь-кому поза штатним персоналом за останні два роки, анулюються, а приміщення на Личаківській переходить у пряме управління новопризначеного директора — Оксани Тимофіївни, тієї самої бухгалтерки, яку я вважав своєю союзницею. Виявилося, що це саме вона за тиждень до весілля повідомила Заславському про мої запитання про трасти й голосуючі частки, які я, за її словами, «ставив надто часто і надто спокійно як для людини, яка нібито далека від бізнесу».
Я дивився на годинник на її руці й розумів, що втратив не тільки шлюб. Софія закрила спільний рахунок, який ми відкрили за два місяці до весілля на випадок «сімейних витрат» — там лежало сто двадцять тисяч гривень, які вона перевела назад на особистий рахунок компанії того ж вечора, коли скасувала весілля. Портфель із бланками забрав Заславський — «для матеріалів справи», як він сказав, хоча жодної кримінальної справи так і не відкрили: Софія вирішила, що досить цивільного розриву й зміни документів.
Мама подзвонила мені за тиждень, спитала, чи можна ще щось виправити. Я сказав, що ні. Софія більше не відповідала на дзвінки — ні мої, ні мамині. Останнє, що я від неї отримав, — коротке повідомлення через Заславського: копія тієї самої заяви про зміну керівництва, уже зареєстрованої в реєстрі, з єдиним рядком від руки внизу: «Батьків годинник залишається зі мною. Решту заберіть із портфеля самі».
Я так і не зайшов більше в той будинок на Личаківській. Портфель мені повернули порожнім.
