До тої аптеки я ходжу років, мабуть, п’ятнадцять — відколи перебралася в Житомир після смерті чоловіка. Тоді ще працювала в школі, тягала здоровенну теку з зошитами, а серце нагадувало про себе тільки в дні, коли восьмикласники писали контрольну. Тепер уже на пенсії, зошитів нема, а серце калатає майже щодня.
Того четверга сіре повітря липло до шибок, наче розведений клейстер. Дощ не падав, а просто висів у повітрі — дрібнюсінький, колючий, від нього навіть комір плаща ставав важким. Новий плащ, до речі, темно-синій, куплений минулого тижня на Різдвяному базарчику біля філармонії. Я ще його до пуття не вигуляла, обходила калюжі, мов панна. У сумці — гаманець, ключі й надкушений батон, бо дорогою зачепилася в черзі до кіоску «Свіжий хліб» на Київській.
Аптека на розі Соборної майже порожня. За прилавком — Надія Степанівна, жінка з тим виразом обличчя, який з’являється в людей після сорока років у білому халаті: уважним, трохи втомленим і без ілюзій. Біля неї на скляній поличці стояла чашка з вистиглим чаєм — надкушений пряник плавав на дні, як човник. Запах корвалолу змішувався з чимось солодким: із сусідньої кав’ярні тягло ваніллю і горілим цукром.
— Мені б корвалолу і щось від тиску, — я поклала на стійку зіжмакану двадцятку. — Цілий день шалить — то вгору, то вниз. Певно, на погоду.
Надія Степанівна тільки розгорнула чек — двері за моєю спиною гепнули так, ніби хтось заходив не з вулиці, а з того світу. Дзвіночок над одвірком смикнувся, затріщав і затих. У проході стояла собака.
Руда, присадкувата, з тих дворняг, яких бачиш сотнями за день і не впізнаєш двічі. Шерсть на боках збилася вогкими бурими ковтунами, наче вона спала на вугіллі. Передню праву лапу тримала навис, майже не торкаючись підлоги, і від того її рух був не шкутильгання, а якесь обережне переступання — як балерина на хворій нозі.
Пані років сорока, що до того вивчала вітрину з вітамінами, позадкувала до дверей і швидко вийшла, притискаючи сумочку. Собака навіть не глянула в її бік. Вона повільно обвела приміщення жовтими очима з темною облямівкою — у них світилося щось занадто тверезе для звичайної вуличної тварини, — і попрямувала прямо до мене.
Я інстинктивно сіпнулася за полу плаща. Новий плащ. Драпований. Він і досі тримав форму так, що я почувалася майже вчителькою на лінійці, а не пенсіонеркою з батоном у сумці.
Собака зупинилася біля моїх ніг. Не гарчала. Не метушилася. Просто взяла в зуби край рукава — акуратно, без натиску, як дитина бере за палець дорослого, коли боїться загубитися в натовпі.
— Ой, матінко, — видихнула я. — Забери її, Надю. Це що таке?!
Смикнула руку. Тканина натяглася. Собака вперлася трьома здоровими лапами й не пустила. У цьому жесті було щось до болю знайоме — так колись мій син, ще зовсім малий, хапався за спідницю, коли його вперше вели в дитячий садок. Не тримав, а благав.
Надія Степанівна вийшла з-за прилавка. Підійшла неквапом, присіла навпочіпки. Її пальці торкнулися шерсті — собака не смикнулась. Навіть не закліпала.
— Олено Вікторівно, — сказала вона тихо, — гляньте-но сюди. Вона не кусає. Вона вам показує.
Я нахилилася — і побачила те, чого не помітила одразу. Навколо передньої лапи був туго намотаний дріт. Іржавий, тонкий, місцями вгруз у шкіру. Біля основи — темна, майже чорна смужка запеклої крові. Собака не скиглила. Просто дивилася на мене знизу вгору — поглядом, у якому не було ані страху, ані надії, тільки дивний спокій: «Ти вже зрозуміла. Ходімо».
Проволока на живій плоті — це завжди чиїсь руки. Не випадковість.
— Вона когось кличе на допомогу, — мовила Надія Степанівна, підводячись. — Такі речі я вже бачила. Разів зо три за всі роки. Ви тільки не лякайтесь.
Собака тим часом відпустила рукав. Розтулила зуби — і задкувала до виходу, озираючись на кожному кроці, наче боялася, що ми не встигаємо. Я стояла і дивилася на вологу пляму від її зубів на своєму новому драпі. За вікном пробігла маршрутка з написом «Крошня — Центр», із вихлопної труби вирвалося біле хмаровиння.
— Я на пару хвилин двері зачиню, — Надія Степанівна вже накидала куртку. — Ви як?
Я не відповіла. Просто пішла за ними.
Надворі мжичка сіялася ріденьким холодцем. Собака кульгала швидко, не даючи собі спуску, і повела нас через двори — повз старі гаражі, повз смітник із перекинутим баком, на якому сиділо аж троє сірих горобців. Біля зупинки стояв чоловік у старому береті й награвав на баяні «Червону руту» — похмуро, в мінорі, наче за упокій. Собака навіть вухом не повела. Їй було не до музики.
За якихось десять хвилин ми опинилися біля покинутого кіоску з наполовину обдертою вивіскою «Ремонт взуття». Під задньою стінкою, де колись стояли ящики з-під фруктів, лежала картонна коробка з-під бананів, накрита брудною флісовою ковдрою — такою, якими взимку торгують на ринку. Собака підбігла, тикнула носом у ковдру й завмерла, дрібно тремтячи всім тілом — чи то від холоду, чи то від болю в лапі.
Надія Степанівна перша підняла ковдру. І тоді я побачила.
П’ятеро. Маленькі, сірі, майже сліпі клубочки вовни тіснилися одне до одного. Вони не скиглили — просто лежали, намагаючись зігрітися в купі, і над усією цією купою стояло густе та важке повітря безнадії. Собака-мати лизнула найближче цуценя, потім друге, підштовхнула носом третє — і знову подивилася на мене.
П’ять життів. У картонній коробці з-під бананів.
У мене вдома — дві кімнати, тиша, телевізор, що бубнить сам для себе, і чайник, що закипає рівно за дві хвилини сорок секунд. У мене — жодної живої душі, крім фікуса Бенджаміна, який уже давно не подає ознак росту. Я подивилася на свій плащ, на пляму від зубів — і зрозуміла, що повернутися назад у ту тиху квартиру просто не зможу.
— Надю, — сказала я, знімаючи з шиї вовняний шарф, — викликай таксі. Тільки таке, де не сваряться за тварин. Я загорну їх.
Шарф був новий, із тих, що дарують на день учителя, — бордовий у клітинку. Він пішов на підстилку. Собака-мати стояла поруч і дивилася, як я обережно перекладаю сіре клубоччя, перераховуючи подумки: раз, два, три, чотири, п’ять. Жодне навіть не пискнуло. Надія Степанівна тримала коробку, поки я виймала з сумки ключі й батон — батон, до речі, я їм так і не відламала, довелося покласти просто в кишеню плаща.
Через двадцять хвилин ми вже стояли в моїй ванній. Старий емальований таз, у якому я років зо два прала тільки штори, перетворився на тимчасовий дім. Грілка з-під чайника, тепла вода, кілька рушників. Собака-мати — я вже подумки назвала її Руда — лягла біля таза і дозволила мені розмотати дріт. Я плакала, коли промивала рану, а вона тільки зітхнула й заплющила очі.
Наступного ранку ветеринар із клініки на Вокзальній сказав, що лапа загоїться, а цуценята просто виснажені й холодні — але живі. Усі п’ятеро.
Зараз у моїй квартирі пахне собачою шерстю і молоком. Щоранку я прокидаюся не від серцебиття, а від того, як хтось маленький і наполегливий шкребеться в двері спальні. Плащ я так і не здала в хімчистку — темна пляма на рукаві залишилася. Коли сусіди питають, чи не шкода обновки, я мовчу. Бо як пояснити, що іноді пляма — це не бруд, а підпис під угодою, яку ти навіть не читав.
