До шістдесяти п'яти років я була жінкою, про яку нема чого розповідати. Тиха вдова з вінницької околиці, у молодості — продавчиня на одеському «Привозі», мати однієї доньки. І раптом — сусід із першого поверху кличе мене в кав'ярню до Яремче. І я погоджуюсь. От так просто.
На «Привозі» я торгувала зеленню ще дівчиною, до заміжжя. А до Вінниці ми з Петром переїхали, коли Лесі виповнилось три роки, — і от уже двадцять із гаком років ця околиця моя, тутешня, з тим самим під'їздом і тим самим каштаном під вікнами.
Роман Степанович жив піді мною років вісім. Працював майстром у трамвайному депо, тримав на балконі перепілок. Я знала про нього три речі: дружина померла від ковіду чотири роки тому, син десь під Ужгородом, а ще він страшенно сварився з монтерами, коли ті вп'яте за зиму ламали двері в під'їзд. І ще одну річ я взнала пізніше: він до нестями скупий на дрібниці — торгується на базарі за кожну гривню здачі, а потім тією гривнею пригощає когось кавою.
Двадцятого травня — пам'ятаю, бо саме зацвіла вишня під вікнами — я вибивала килим на подвір'ї. Роман Степанович проходив повз, зупинився, подивився на пилюку, що золотилась у сонячному світлі, і каже:
— Галино Петрівно, а ви були колись у Яремче? Там є така колиба над Прутом, де подають банош із бринзою. Я чув, там смачно. Поїхали б у суботу? На банош.
Я стояла з вибивачкою в руці й дивилась на нього. Банош. У Яремче. В суботу. Мій чоловік — Петро — возив мене в Карпати раз, ще на початку дев'яностих, коли Леся була зовсім малою і лишалася з бабусею. Фотографія досі стоїть у серванті: ми біля водоспаду, молоді, мокрі, щасливі. Петра вже одинадцять років немає на світі.
— Поїхали, — кажу.
На роботі зреагували простіше нікуди. Я підробляла на місцевому базарчику — продавала розсаду помідорів, перцю, петуній. Продавчиня Ніна з сусіднього прилавка, коли почула, лише хмикнула: «О, то файно. А той Роман — порядний мужик, він мені минулого тижня ящик з цибулею допер до машини. Хоч хтось за ним попорається». І далі перекладала часник.
Донька зателефонувала ввечері. Леся дзвонила рівно о восьмій щовівторка й щочетверга — між «перевірити уроки в близнюків» і «ввімкнути мультики на пів години». Ми поговорили про те, що хлопці знову побилися в школі, що ціни на комуналку скажені, що чоловік її — Володя — купив новий акумулятор до «Ланоса», а старий виявився ще живий. А потім я сказала.
— У суботу їду в Яремче. З сусідом. Кави попити.
На тому кінці дроту клацали думки, а потім прорвалось:
— Мам, — голос Лесі зробився таким, яким він бував, коли вона в дитинстві хотіла, щоб я купила їй щось дороге. — Тебе там хтось укусив? Тобі шістдесят п'ять. Тата вже одинадцять років немає. І ти оце з якимось чужим дідом тягнешся через пів країни?
— На каву, Лесю. Виїдемо вдосвіта, надвечір уже вдома буду. Я знаю, про що сусіди скажуть.
Це мене не обурило. Це мене здивувало. Так, ніби на мить у слухавці пролунав голос моєї покійної матері. Жінки, яка все життя дивилась на двір через тюльову фіранку й щоразу хрестилася, коли бачила, як сусідка Марія виходить без хустки. Вона ніколи не була в Карпатах. Ніколи не пила каву в кафе. Вона просто чекала, доки життя пройде — і воно пройшло.
Роман Степанович заїхав за мною о сьомій ранку на своєму старенькому «Фольксвагені». В салоні пахло хлібом і терпким чоловічим одеколоном — тим самим, яким користувався Петро. Він поклав на заднє сидіння кошика з домашніми пиріжками — сусідка з п'ятого поверху напекла йому на дорогу, бо вважала, що «чоловік без жінки пропаде з голоду, хоч і має тих перепілок». Дорогою він двічі перепитав мене, чи не забула я термос, — «бо купувати каву на заправці, Галино Петрівно, це ж викинуті гроші», — хоча сам же й привіз той термос.
Їхали через Коломию, через старі села, де на воротах ще висять лелечі гнізда. Роман Степанович хвилин десять розповідав про те, як правильно міняти мастило в коробці передач, а потім ми замовкли — і це не було незручно. Просто двоє старих людей, яким не треба нічого вдавати.
У колибі над Прутом було гамірно. Молоді пари з песиками, велосипедисти, компанія хлопців, що святкували день народження. Ми взяли столик біля вікна, з якого видно було річку. Роман Степанович замовив банош — як і обіцяв, а тоді довго сперечався з офіціанткою, чи не забагато вона рахує за бринзу окремо. Я — ліниві вареники й узвар. І коли я спробувала той узвар, то згадала, як Петро казав мені колись: «Галю, ти вмієш з вишнями таке робити, що я все життя поруч готовий сидіти, тільки налий».
Я не заплакала. Я засміялась. І від цього сміху Роман Степанович випростався на стільці, подивився на мене уважно й каже:
— Гарно смієтесь. Давно не чув, як так гарно сміються жінки.
Ми поїхали вдруге. Третій раз — уже восени, коли почалися дощі й дорога до гір стала слизькою. Вчетверте він повіз мене не в Карпати, а просто за місто — до закинутого монастиря, про який я навіть не знала, хоч стільки років живу тут, на цій околиці.
І от тепер — п'ята поїздка. Леся не відступала. Вона приїхала минулої неділі без попередження — з Володею й обома близнюками. Хлопці одразу побігли в двір ловити коників, а Леся сіла на кухні, склала руки перед собою, як директорка школи на зборах, і почала:
— Мам, я просто хочу, щоб ти подумала. Що скажуть люди? Тітка Клава з третього під'їзду вже дзвонила мені. Каже, ви з тим Романом тримаєтеся за руки біля смітників.
— Тітка Клава з третього під'їзду, — кажу, — не трималась за руку навіть із власним чоловіком, коли він був живий. І я не думаю, Лесю. Я вже надумалась за сорок років.
Володя, який до того мовчки дивився на холодильник, повернувся й сказав те, від чого в мене аж горло перехопило:
— Мамо Галю, а чого ви маєте слухати всіх тих людей? Ви на цвинтар до них підете звітувати, коли час прийде? Чи як?
Леся важко видихнула. Потім узяла зі столу яблуко, покрутила його в руках, понюхала — наче перевіряла, чи справжнє.
— Добре, — каже тихо. — Але якщо він тебе образить… — Вона не договорила. Лише хруснула яблуком так, що близнюки в дворі на мить перестали кричати.
…Сьогодні субота. Роман Степанович чекав мене біля під'їзду з термосом кави — сказав, що на заправках дорого, а він зекономив, бо в тому кафе в Яремче тепер подають «лагідне козяче», і треба спробувати. На ньому була та сама картата сорочка, що й першого разу. Трохи завелика, запрасована так, що стрілки на рукавах блищали. Видно, сам прасував — невміло, але старанно.
На сходах я зустріла тітку Клаву. Вона стояла з пакетом гречки й дивилась на мене тим поглядом, яким на базарі оцінюють надто стиглі помідори: «узяти — не взяти, а поторгуватись можна».
— Доброго ранку, — кажу.
— Доброго, — буркнула вона. А потім, коли я вже взялась за ручку дверей, додала: — Ти б хоч хустку одягла. Бо вітер холодний.
Я відчинила двері. Роман Степанович саме протирав лобове скло — старий, метушливий, із плямою від трави на коліні. Побачив мене, посміхнувся — так, як усміхаються люди, які вже точно знають, що кава сьогодні буде смачна.
— Сідайте, Галино Петрівно. Погнали. Бо той сир у колибі розбирають ще до обіду.
Я сіла. Машина завелась не одразу — Роман Степанович лаявся крізь зуби, натискав на газ, аж доки двигун не ожив. З приймача полилась пісня — одна з тих, що крутять по радіо кожної суботи, то й не згадаєш назви.
Коли ми виїжджали з двору, я озирнулась. Тітка Клава все ще стояла на сходах. Але тепер вона не дивилась на мене. Вона дивилась на дорогу — туди, де за поворотом починалась траса на захід, на гори, туди, де вже скоро мали з'явитись перші смереки. І мені здалося, що в її погляді було не осудження. А щось, чого я раніше не помічала.
