Христина вкотре глянула на екран телефону, де світився електронний квиток. Вагон четвертий, місця з 21 по 23, Львів — Одеса, відправлення об 11:55. Таксі замовили на пів на дванадцяту. Вона машинально поправила ізоленту на колесі старої валізи — та трималася, але скрипіла, наче вози у фільмах про козаків. У кухні пахло млинцями: донька Яся напекла цілу гору й склала у пластиковий контейнер, примовляючи, що в потязі нормальної їжі не купиш. На підвіконні червоніла герань, яку вона збиралася полити перед самим виходом.
Орест саме вийшов винести сміття й повернувся за хвилину, але без мішка. Він завмер на порозі кухні, а за його спиною у коридор ступила Яся. Без вітровки, хоча за вікном сіявся дрібний дощ, у футболці, перемазаній рудою глиною з домішкою чогось темного. Дівчинка притискала до грудей велику вівчарку. Задня лапа теліпалася під таким кутом, що Христина відчула, як шлунок зробив оберт.
— Ма, там на Сихівській… — Яся ковтнула. Голос рівний, без сліз. — Він навіть не гальмував. Просто переді мною на пішохідному.
Собака дихала часто, язик звісився набік. На лінолеумі одразу з'явилася темна пляма. Сусідський джек-рассел, який завжди заходився гавкотом на будь-який рух у під'їзді, цього разу сидів за дверима тихо, наче все розумів.
Орест дивився то на доньку, то на вівчарку. Потім перевів очі на дружину. Він не кричав, але заговорив тим тоном, від якого в неї завжди стискалися плечі — тоном, що віщував незгоду.
— У нас потяг за годину, — сказав він. — Ти усвідомлюєш, скільки коштують квитки? Я брав додаткові зміни на підстанції, ти відкладала з кожної зарплати у книгарні. Півроку збирали. І готель уже не поверне гроші.
— Тату, вона помре, — повторила Яся. У голосі не було ні істерики, ні прохання. Сама констатація.
Христина, не кажучи ні слова, взяла телефон і набрала номер ветеринарної клініки, знайдений у пошуковику. Їй відповіла жінка зі стомленим голосом. Пояснила ситуацію, почула орієнтовну вартість — «від десяти тисяч» — і назвала адресу.
— Ти що робиш? — Орест аж відступив на крок.
— Те, що треба, — відказала Христина й поклала слухавку. — Якщо ми сядемо зараз у той потяг, я не відпочину. Я лежатиму на пляжі й думатиму про цю собаку. Про те, що ми злякалися.
— Це не страх. Це здоровий глузд.
— Для мене — страх.
Орест довго дивився на неї, потім махнув рукою, взяв ключі від автівки й вийшов. Христина не знала, чи він поїхав сам, чи просто хоче побути наодинці. Вона витягла з-під мікрохвильовки порожню коробку, постелила туди старий рушник, і вони з Ясею обережно переклали вівчарку. Собака навіть не пручалася, лише дивилася знизу вгору карими очима, і від того Христині перехопило подих.
Через хвилину Орест повернувся. Він стояв у дверях, на куртці блищали дощові краплі.
— Я прогрів машину, — коротко кинув він. — Заносьте.
До цілодобової ветеринарки на околиці дорогою ніхто не вимовив ні слова. Яся сиділа ззаду, обхопивши коробку обома руками, й іноді тихо промовляла: «Тримайся, ще трохи». На кожному лежачому поліцейському вона завмирала. Христина дивилася у вікно на однакові дев'ятиповерхівки, і в голові крутилося одне-єдине: «А якщо даремно? Якщо привезу, а буде тільки гірше? Якщо через дві години в мене не буде ні моря, ні собаки, ні чоловіка, який зі мною розмовляє?»
У клініці пахло хлоркою і вогкою шерстю. Лікарка, кремезна пані років п'ятдесяти з короткою стрижкою, оглядала вівчарку довго й зосереджено. Промацала бік, зазирнула в очі, покрутила лапу. Потім зняла рукавички.
— Складний перелом, можливо, внутрішня гематома. Робитимемо операцію, але гарантій не даю. Гроші — від дванадцяти, залежно від того, що всередині.
Орест, який стояв біля дверей, присвиснув. Дванадцять тисяч — це була майже вся їхня відкладена сума на «просто пожити».
— Робіть, — видихнула Христина.
Він нічого не сказав, лише вийшов надвір. Грюкнули двері автівки.
Коридор був вузький, із трьома пластиковими стільцями й автоматом із кавою, який не працював. Яся сіла з краю, дістала телефон, але Христина бачила, що екран у неї згаслий. Орест повернувся десь за годину, з мокрим волоссям і запахом тютюну, хоча обіцяв кинути ще два роки тому. Опустився на стілець поруч, не дивився на дружину.
— Дзвонив у готель, — сказав він урешті. — Гроші не повернуть. Пізно скасовувати.
Вона лише стиснула губи. Що тут скажеш?
О пів на четверту, коли за вікном посіріло, двері операційної відчинилися. Лікарка стягнула шапочку, і Христина помітила, що руки в неї тремтять.
— Житиме. Лапу зберегли. Але мусить кілька днів побути у нас під наглядом. А потім — догляд удома, перев'язки, спокій. Хоча б тиждень-два.
— Я буду, — миттю відгукнулася Яся.
— І я, — додала Христина.
Орест не зронив ні звуку.
Наступний тиждень видався важким. Чоловік майже не розмовляв — ішов на роботу о сьомій, повертався о дев'ятій, вечеряв перед телевізором і не відповідав на спроби заговорити. Христина їздила у клініку, сиділа біля вольєра на низькому стільчику. І лише там, поряд із пораненою твариною, думки про квартальні звіти й недопродажі кудись зникали. Яся приїжджала після школи, привозила з собою книжку з української літератури й читала вголос. Вівчарка слухала, поклавши голову на лапи.
На шостий день Христина сиділа біля вольєра, коли двері рипнули. Вона обернулася — Орест. У робочій куртці, неголений, із пакетом.
— Привіт.
— Привіт.
Він постояв, потім присів поруч. Вівчарка вже могла вставати, хоч і трималася на трьох, і зараз підвелася й обережно понюхала йому руку.
— Красива, — сказав він. — І розумна. Видно ж.
— Розумна.
Він помовчав іще трохи, потім поставив пакет на підлогу. Там був корм — добрий, дорогий, той самий, який радила лікарка й від якого Христина відмовилася, бо надто дорого.
— Вибач, — Орестів голос був тихий, але твердий. — Я тиждень злився. Реально злився, чесно. А потім у вівторок побачив, як Яся зі школи біжить — не додому, а сюди. Через дорогу, на червоне вискочила. І обличчя в неї таке… Я такого в неї років із десяти не бачив. І я подумав: якби ми тоді поїхали, я б на тому пляжі лежав і згадував ту коробку в коридорі. Море б мені боком вилізло.
Христина відвела очі, вдаючи, що поправляє собаці підстилку. До горла підкотився клубок.
— Значить, забираємо? — спитала вона.
— А є варіанти? — Орест усміхнувся, і за весь тиждень його обличчя стало м'яким. — Яся мене з'їсть.
Собаку назвали Воля — Яся бовкнула на другий день за сніданком, і воно прижилося.
У день, коли Волі зняли останню пов'язку, Христина прокинулася від звуку, якого не чула в цій квартирі вже тижнів зо два: шипіння олії й дерев'яний стукіт лопатки об пательню. На кухні Орест у старому светрі перевертав млинець. Воля сиділа біля його ніг і, не кліпаючи, стежила за кожним рухом. На лінолеумі, саме на тому місці, де колись розтеклася темна пляма, тепер було витерто до блиску — лише ледь помітна подряпина від кігтів.
— Скільки ти їй уже згодував? — Христина потягнулася за чашкою.
— Жодного, — Орест навіть не обернувся. — Вона веган.
Воля в цю мить рішуче шкребнула його лапою по штанині — вимагала своє. Орест швидко, поки дружина відвернулася до холодильника, відщипнув шматок і тицьнув собаці просто в пащу. Христина помітила край маневру, але промовчала, тільки куточок губ сіпнувся.
Яся зайшла, застібаючи на ходу рюкзак, — спізнювалася на перший урок.
— Ма, я ввечері з нею на Сихівську, — кинула вона, нахиляючись до Вологи, щоб почухати за вухом. — Там біля переходу тепер клумбу розбили. Майже готово, тільки чорнобривці ще не висадили.
— Візьми повідець, — сказала Христина, — і не відпускай біля дороги, навіть якщо сидітиме.
— Знаю, ма.
Яся взяла з тарілки верхній млинець, склала його навпіл, відкусила. Воля тут же втратила інтерес до Ореста й переключилася на дівчинку, тихо ступаючи за нею у коридор — хода вже рівна, тільки на задню лапу трохи припадає, але лікарка сказала, що минеться.
Зі столу долинуло:
— Хрисю, ти будеш каву, чи мені все самому випити?
Христина обернулася. У вікно над підвіконням, де й досі стояла та сама герань, тільки тепер із трьома новими суцвіттями, било ранкове світло. На плиті шкварчала наступна порція тіста. Вона дивилася на чоловіка, який насипав їй каву у велику синю чашку, і раптом згадала, що вже місяць навіть не згадувала про море.
— Буду, — відказала вона. — І млинець давай, поки твій «веган» не з'їв.
Під столом глухо гупнула миска — Воля все-таки випросила свою частку і тепер споліскувала її начисто.
