О третій ночі в реанімації для новонароджених час не має значення. Лампи тут горять цілодобово, апарати попискують без перерви, а за вікном байдуже до всього цокає годинник на дзвіниці Михайлівського собору — Оксана бачила його щоразу, коли виходила покурити на ганок обласної лікарні, хоч кинула курити ще три роки тому. Просто виходила подихати, бо всередині повітря було іншим: гострим, лікарняним, просякнутим спиртом і страхом.
Її донька Мирославка народилася на двадцять шостому тижні. Важила шістсот вісімдесят грамів — менше, ніж пакет цукру, який Оксана купувала в магазині навпроти будинку. Лікарі говорили обережно, підбираючи слова, наче йшли по тонкій кризі: "шанси є", "організм бореться", "будемо дивитися по днях". Батько дитини, Тарас, тримався перші два тижні. А потім почав зникати.
Спочатку — по-дрібному. Обіцяв приїхати ввечері і не приїжджав. Писав, що "затримується на роботі", хоча Оксана знала: він працює менеджером у салоні "Епіцентр" на Столичному шосе, зміна закінчується о сьомій. Потім перестав писати взагалі. А коли вона зателефонувала на десятий день і запитала прямо — чи приїде він подивитися на дочку хоча б через скло, — почула у слухавці чужий, наче зачитаний з інструкції голос:
— Оксан, я не можу. Я не витримую цього. Вибач.
Вона тоді не заплакала. Стояла в коридорі відділення, тримаючи в руці паперовий стаканчик з остиглою кавою з автомата, і дивилася на двері з написом "Вхід тільки в бахілах та халаті". За цими дверима лежала її дочка, підключена до апарату штучної вентиляції легень, з трубочками тоншими за соломинку для коктейлю. А чоловік, з яким вона прожила чотири роки, щойно сказав, що не витримує.
Свекруха, Галина Іванівна, приїхала на другий день після пологів — привезла бульйон у термосі й в'язані пінетки, зроблені ще до того, як хтось знав про якусь недоношеність. Дивилась на онучку крізь скло кувеза мовчки, потім тихо сказала:
— Тарас завжди тікав, коли було страшно. Ще з дитинства. Собаку хворого не міг біля себе тримати — віддавав сусідам, щоб не бачити. Не питай мене, чому я його таким виростила. Я й сама не знаю.
І от тепер, через два місяці, коли Мирославка вже дихала сама, тільки з кисневою підтримкою, важила два кілограми сто грамів і почала смоктати з пляшечки, у палату до Оксани зайшла завідувачка відділення разом із соцпрацівницею лікарні. Пояснили: Тарас подав документи на відмову від батьківських прав. Прийшов сам, без адвоката, підписав папір у нотаріуса на вулиці Соборній — сказав, що "чесніше буде звільнити дитину від такого батька, ніж бути обманкою".
Оксана взяла копію документа, прочитала двічі. За вікном палати темніло — була пів на шосту вечора, у сусідньому дворі хтось вигулював вівчарку, і собака гавкав на кожну машину, що проїжджала повз.
Вона не сказала жодного слова про це Галині Іванівні три дні. Не тому що ображалась на неї — свекруха тут була ні до чого, приїжджала щотижня, привозила памперси й гроші, скільки могла на пенсію медсестри. Оксана просто чекала, поки Мирославка перейде на самостійне дихання остаточно, щоб не витрачати сили на щось, крім дочки.
А коли лікарі нарешті сказали "виписуємо через тиждень", Оксана зробила три речі підряд, за один день.
Зранку поїхала до нотаріуса на тій же Соборній і оформила довіреність на себе одноосібно — на всі документи дитини, на медичну картку, на майбутнє оформлення субсидії як матері-одиначки. Опівдні зайшла в банк "Приватбанк" на Хрещатику і закрила спільний з Тарасом рахунок, на якому лежало сорок дві тисячі гривень — відклали разом на дитячі речі ще до пологів. Половину суми, двадцять одну тисячу, перевела на новий рахунок, відкритий тільки на її ім'я. Іншу половину лишила йому — не з жалю, а тому що так було чесно по закону, і вона не хотіла давати приводу для судів.
Увечері написала йому одне повідомлення: "Документи на відмову отримала. Все підписано з мого боку теж — заперечень немає. Гроші за спільним рахунком поділені порівну, переказ бачитимеш. Більше писати не буду".
Він передзвонив за годину. Вона не взяла слухавку. Він подзвонив ще двічі протягом вечора — і замовк.
Через тиждень, у п'ятницю, Оксана вивозила доньку з лікарні. У колясці, яку купила ще Галина Іванівна, у теплому комбінезоні з написом "Маленька, але сильна" — подарунок від медсестер відділення. На виході з корпусу, біля шлагбаума, стояв Тарас. Схудлий, у тій самій куртці, в якій приходив два місяці тому. Стояв і не наближався — просто дивився здалеку, як вона везе коляску до таксі.
Оксана його побачила, зупинилась на секунду. Не підійшла. Поправила ковдру навколо доньки, сіла в машину. Востаннє глянула у вікно — він так і стояв біля шлагбаума, руки в кишенях, і не зробив жодного кроку в її бік.
Таксі виїхало на проспект. Мирославка засопіла уві сні. Оксана дістала з сумки папку з документами — свідоцтво про народження, де в графі "батько" стояв прочерк, і довіреність, підписану сьогодні вранці, — і поклала їх поверх коляски, зверху на ковдру, наче це теж було частиною багажу, який вона везла додому.
