Тридцять вісім років я просиділа над балансами в бухгалтерії на Троєщині, тож знаю одне: цифри не брешуть, брешуть люди, які ними жонглюють. Мене звати Галина, у листопаді мені виповниться шістдесят один рік, і вже чотири роки я живу сама в тій самій квартирі на Лісовому проспекті, де виростила сина.
Тарас телефонує раз на рік. Завжди у квітні.
Довго переконувала себе, що це збіг. Цього року річну премію в його фірмі виплатили раніше, у березні, бо начебто так закрили фінансовий рік. І дзвінок теж прийшов у березні. Сиділа за столом, чашка з ромашковим чаєм парувала поруч із календариком з рекламою аптеки, телевізор бубонів якесь кулінарне шоу, яке я не дивилася, просто потребувала голосів у квартирі. Телефон завібрував на стільниці, з'їхав на сантиметр, ніби сам хотів утекти. "Тарас" — на екрані.
Відповіла після третього гудка. Потрібна була та мить, щоб голос не тремтів, щоб не пролунав як голос матері, яка веде в голові зошит із датами дзвінків від власної дитини.
— Привіт, мамо. Як здоров'я, як коліно? — запитав легко, ніби телефонував щотижня, ніби між нами все було як раніше.
— Все добре, синку. А в тебе, в Марини, у малого?
— Теж добре, добре. Слухай, мамо, є до тебе справа…
І я вже знала. Знала, ще до того як він доказав речення. Тридцять один рік я його виховувала, йому не треба було договорювати.
Тарас з'їхав з дому дев'ять років тому, до Львова, отримав роботу в логістичній фірмі, казав, що це шанс усього життя. Я сама його підштовхувала — навчайся, їдь, не сиди все життя під моїм крилом, як я сама все життя просиділа під крилом тієї бухгалтерії. Ну і поїхав. Так добре, що тепер телефонує раз на рік, а решту часу ми одне одному чужі через екран телефону.
Перші роки після переїзду все було нормально. Дзвінки по неділях, іноді посеред тижня, розповіді про роботу, про дівчину — Марину, згодом дружину, — про кредит на квартиру. Я розповідала йому про сусідку з першого поверху, про те, що кіт із сусіднього під'їзду знову замкнувся у підвалі, про батька.
Батько, Богдан, захворів сім років тому. Рак підшлункової залози. Курив із двадцяти років, тож лікарі не здивувалися. Я здивувалася. Людина знає, що цигарки вбивають, а все одно ловить ротом повітря, коли це відбувається насправді, в лікарні на Оболоні, у палаті з видом на парковку.
Тарас приїхав тоді на десять днів. Сидів біля ліжка, тримав батька за руку, плакав у туалеті в коридорі, щоб я не бачила. Бачила. Завжди бачу.
Богдан помер у грудні. На Байковому кладовищі так дуло, що парасольки вивертало навиворіт, а Тарас притримував мене за лікоть і сказав: "Мамо, тепер я буду про тебе дбати". Пам'ятаю той момент наче крізь скло — мокрий сніг на чорних пальтах, запах ялинових вінків, син обіцяє щось, у що я сама хотіла повірити.
Пів року телефонував часто. Потім рідше. Потім раз на місяць. А потім я почала рахувати — не навмисно, просто одного вечора відкрила історію дзвінків у телефоні й побачила закономірність, наче в таблиці Excel: квітень — премія, квітень — дзвінок від сина. Повторилося тричі, перш ніж я взагалі звернула на це увагу. А коли звернула, почала шукати виправдання. Може, весна його розчулює. Може, щось інше.
Рік тому спробувала перевірити. Дочекалася дзвінка, поговорили як завжди — погода, робота, здоров'я, — а наприкінці запитала прямо: "Тарасе, тобі щось потрібно?" Тиша, довша за звичайну. "Мамо, ну що ти, скучив" — відповів. А потім, ніби між іншим, що Марина вагітна, що автокрісло коштує як половина зарплати, що кредит за машину…
Перевела йому тоді дванадцять тисяч гривень того самого вечора. Не тому, що попросив прямо. Він ніколи не просить прямо. Він малює тло — а я, як дурна, малюю переказ.
Коли розповіла про це Оксані, колезі з роботи, з якою й досі п'ю каву щочетверга в кав'ярні на Лісовому, вона похитала головою над шматочком шарлотки. "Галино, ти його годуєш тією премією, як голуба на балконі. Прилетить, візьме крихту, відлетить на цілий рік". Розсердилася тоді, але не на неї. На себе, що взагалі їй це розповіла. Дещо мало б залишатися в родині.
А потім настав цей березень.
— Мамо, є до тебе справа, — повторив, і я почула на фоні якийсь шум, ніби хтось пересував стілець.
— Слухаю, синку.
— Ну, розумієш… Марина хотіла, щоб ми нарешті закінчили ремонт у ванній, а будівельна фірма хоче аванс, а в мене якраз зараз гірше з фінансами, бо купили новий ноутбук малому до школи, і взагалі…
Замість відповісти одразу, я встала й підійшла до серванта. Відкрила верхню шухляду, ту, де тримаю батькові папери — свідоцтво про смерть, виписки, заповіт, який ми з Богданом склали за три роки до його смерті в нотаріуса на Лісовому проспекті, за кількасот метрів від дому. Вийняла папку з канцелярською гумкою, ту саму, яку відкладала "на потім" уже місяць.
— Тарасе, — сказала я голосом спокійнішим, ніж сама від себе очікувала, — скільки разів на рік ти мені телефонуєш?
Він замовк.
— Бо я порахувала. Чотири рази за три роки. І щоразу в березні або квітні. Знаєш чому саме тоді?
— Мамо, ти взагалі про що…
— Бо тоді я отримую тринадцяту зарплату. А ти це перевіряєш у календарі, як у бухгалтерській книзі.
Тиша в слухавці тривала так довго, що я почула, як на фоні Марина щось питає, а він затуляє мікрофон долонею. Коли повернувся, голос у нього був уже інший, твердіший.
— Ну добре, мамо, якщо так ставиш питання, скажу прямо: нам потрібно тридцять тисяч на ту ванну. Думав, що як родина…
— Як родина ще й телефонують у листопаді, коли річниця смерті батька. Як родина питають, як минула зима, а не лише як минув переказ.
Поклала телефон на стіл, не чекаючи на його відповідь. Руки не тремтіли — це мене якраз здивувало.
Наступного дня поїхала до нотаріуса, того самого, у якого ми з Богданом складали заповіт. Контора на п'ятому поверсі будинку сімдесятих років, ліфт скрипить, у приймальні пахне лавандовим освіжувачем і старим лінолеумом. Сказала пані нотаріусу, що хочу змінити заповіт — що квартиру на Лісовому проспекті, шістдесят два квадратні метри, яка сьогодні коштує близько трьох мільйонів гривень, залишаю наполовину хоспісному фонду при лікарні на Оболоні, тому самому, що доглядав Богдана в останні тижні. Другу половину залишаю онуку, але у формі депозиту, який він зможе зняти лише після повноліття — не раніше, і не на автокрісло.
Новий документ підписала в квітні, за тиждень після Великодня. Папку з копією замкнула в тій самій шухляді серванта, поруч із фотографією Богдана у формі з вісімдесятих років.
Тарас зателефонував ще раз, у травні — поза схемою, вперше за багато років дзвінок поза квітнем. Не відповіла одразу. Передзвонила ввечері, коли була готова.
— Мамо, чому не відповідаєш на повідомлення від нотаріуса? Отримав лист, що ти щось змінила в заповіті.
— Бо це моя квартира, Тарасе. І моє право, кому її залишити.
— Але ж я твій син!
— Був ним чотири рази на рік, і то лише тоді, коли знав, що в мене є гроші на рахунку. Тепер можеш бути ним без жодного графіка. Телефонуй, коли хочеш. Не телефонуй, коли не хочеш. Але переказів більше не буде — ні в березні, ні в квітні, ніколи.
Не кричав. Замовк лише на кілька секунд, а потім тихо сказав "добре" і поклав слухавку.
Відтоді минуло п'ять місяців. Не зателефонував. Я теж не зателефонувала. По четвергах і досі п'ю каву з Оксаною в кав'ярні на Лісовому, а вона вже не питає, чи озвався син — просто замовляє мені шарлотку без питань. Папка із заповітом лежить у тій самій шухляді, канцелярська гумка трохи розтягнулася, але тримає. Іноді відкриваю ту шухляду без жодної причини, лише щоб перевірити, що документ і досі там, що ніхто його не чіпав, що він лише мій.
