Заголовок: Різниця в сорок тисяч, яку я порахувала за Оксану Миколаївну
Я одинадцять років приймаю людей у нотаріальній конторі на Соборній, і навчилася за перші п'ять хвилин розуміти, хто прийшов оформити спадщину, а хто — розділити те, що вже й так розділили б, якби вміли домовлятися. Оксана Миколаївна прийшла до нас другого разу за півроку. Перший — коли продавала батьківський садовий наділ під Рожищем, другий — оце, у вересні, коли їй знадобилась копія тієї самої угоди, завірена ще раз, "про всяк випадок", як вона сказала.
Мені було вже за обід, черга через двері, а вона сиділа на стільці біля вікна й крутила в руках теку — картонну, з зав'язками, така ще з дев'яностих буває, — і не поспішала підходити. Я тоді саме допивала чай і думала, чи встигну до кінця зміни хоч раз вийти покурити.
Про історію з наділом я знаю не з чуток — вона сама розповіла, поки чекала на копію, а потім ще й через два місяці зателефонувала, спитати, чи не загубились у нас якісь папери. Її батьки купили той шматок землі під Рожищем ще за радянських часів, батько поставив хатинку з дощок, мати щовесни садила помідори й малину. Батько помер п'ять років тому, мати після того туди вже не їздила — казала, без нього немає сенсу. Земля заросла бур'яном, хатинка почала гнити від вологи. А в січні мати померла уві сні, наче сама вирішила, що час.
Оксані Миколаївні п'ятдесят вісім, вона швачка в ательє на Кафедральній, підшиває, вкорочує рукави. Дітей троє: Оксана — старша, тридцять п'ять, живе тут-таки у Луцьку з чоловіком і двома дітьми; Тарас, тридцять два, розлучений, знімає квартиру в Києві; і Наталка, найменша, двадцять вісім, щойно закінчила навчання, шукає роботу.
Сестра Оксани Миколаївни, яка вже років п'ятнадцять живе в Польщі, від своєї частки відмовилась одразу — сказала, їй той наділ ні до чого. А от діти, ті ще з дитинства асоціювали ту дачу з комарами й відсутністю зв'язку. "Продавай, мамо, і ділимо порівну", — сказала старша, і решта одразу погодились.
Продала за мільйон сто тисяч гривень. Ціна чесна для тих країв: наділ великий, але без комунікацій, під'їзд лише ґрунтовкою. Розділила рівно натроє — по триста шістдесят шість тисяч на кожного, того ж дня, тим самим формулюванням у призначенні платежу, щоб ніхто потім не сказав, що комусь заплатили раніше. Вона мені сама тоді, у ту першу нашу зустріч, з гордістю це розповідала — мовляв, зробила все чесно, за законом і по совісті.
Старша дочка на ті гроші поміняла вікна в квартирі й переробила ванну. Наталка поклала на депозит. А Тарас — мовчав. Подякувала особисто тільки старша, Наталка написала повідомлення з сердечком. Тарас — нічого.
Це вона мені розповіла вже вдруге, коли прийшла по копію. Сиділа отут-таки, на цьому стільці, і крутила в руках телефон, наче чекала, що він задзвонить.
За два місяці Тарас подзвонив — приїде в суботу, поговорити. Вона зраділа, наварила бульйону, спекла яблучний пиріг, дістала вишиту скатертину, яку колись зробила її мати. Приїхав ще до обіду — виснажений, схудлий, з чорними колами під очима. Мовчав, поки їв, а за кавою заговорив: у нього серйозна проблема, потрібно позичити грошей. Скільки саме? Стільки ж, скільки отримав два місяці тому. Ні гривнею більше, ні гривнею менше.
Вона питала, куди пішли ті гроші з наділу. Він дивився в холодильник, наче там була написана якась розумна відповідь. Борги, каже. Особисті позики, після розлучення довелось якось викручуватись — низька зарплата на складі, оренда квартири в Києві, аліменти, а колишня жінка дедалі рідше дозволяє бачитись із сином на вихідні.
У неї, каже, немає тепер такої суми, навіть половини. А що з Оксаною, каже він раптом уже іншим тоном — жорсткішим. Оксана зробила весь ремонт на ці гроші, ванна, всі вікна — це коштує явно більше за триста шістдесят шість тисяч, звідки в неї решта? З власних заощаджень, каже мати, з якогось кредиту, я не питала прямо. Або, каже Тарас, з тебе. Мовляв, мама щодня водить дітей Оксани в садок, сидить із ними ввечері, годує обідом — скільки б це коштувало, найми вона няню? А Тарас за двісті кілометрів їде тільки заради тарілки бульйону, а потім назад у порожню квартиру.
Вона мені казала: не знайшла що відповісти, бо в чомусь він таки мав рацію. Гроші розділила порівну — це факт, об'єктивний і незаперечний. Але час, близькість, буденна присутність — це вже інше. Оксана має її щодня, Наталка може зайти на чай після роботи, а Тарас два роки за кермом заради миски юшки.
Пішов того ж дня, навіть пиріг не спробував. Уже в дверях кинув фразу, яку вона мені переказала слово в слово, бо, каже, ця фраза їй тепер сниться: "Ти завжди кажеш, що ділиш порівну. Але порівну — це не те саме, що по справедливості, мамо".
Дзвонила йому тричі за тиждень — не брав слухавку. Написала: "Тарасе, поговорімо спокійно, я тебе дуже люблю". Відповів через два дні: "Знаю, мамо. Але це нічого не міняє".
Оксана дізналась — чи то від Наталки, чи він сам написав — і прилетіла до матері обурена: я тебе ніколи не змушувала сидіти з дітьми, ти сама зголосилась, а тепер Тарас цим тицяє мені в очі, наче я тебе експлуатую. Мати не змогла їй пояснити, чому виправдовується — бо десь усередині слова сина не відпускали.
Це вже вересень, минув майже місяць від тієї суботи. Тарас так і не дзвонить. Оксана вважає, що це виключно його проблема, треба дати час. Наталка обережно каже, що брат, може, трохи перебільшує, але начебто розуміє його.
А сьогодні, коли Оксана Миколаївна сиділа біля мого вікна з тією текою на зав'язках, я побачила, що вона витягла звідти не саму угоду про продаж наділу, а окремий аркуш — рукописний, її почерком, три колонки. У кожній колонці — не гроші. У колонці Оксани написано: "садок щоранку, вечері з дітьми, ключі від квартири". У колонці Наталки: "чай по вівторках, допомога з резюме". У колонці Тараса — порожньо, тільки дата народження онука, якого вона бачила востаннє два роки тому.
Вона попросила мене завірити ще одну копію угоди про продаж — саме ту, третю, "Тарасову" частину, — і разом з нею подала заяву на переказ: ще сто тисяч гривень, зі своїх заощаджень, тих, що відкладала на ремонт даху в квартирі. Не позика, написала вона в призначенні платежу прямо: "На вирівнювання — за роки, які недорахувала". І окремим листом до банку — доручення, щоб раз на місяць з її пенсійного рахунку йшла невелика сума синові в Київ, на проїзд, "щоб дорога сюди коштувала йому менше, ніж коштує мовчання".
Я підписала їй копію, поставила штамп, і вона склала все назад у теку — вже без поспіху, акуратно зав'язавши мотузочки. У черзі за нею стояла жінка з мопсом на руках, той мопс сопів і дивився на мене так, наче теж чекав своєї черги. Я подала Оксані Миколаївні квитанцію, вона подякувала й пішла — не сказавши більше нічого про сина, про доньок, про той наділ під Рожищем. Просто пішла, тримаючи теку обома руками, а за вікном саме проїхав тролейбус номер дев'ять, дзеленькнувши на повороті біля собору.
