О шостій сорок мене розбудила вібрація на тумбочці. Не мій телефон — Ігорів, він залишив його заряджатись, бо власна розетка в спальні відмовила ще торік, і ми все казали «полагодимо», та так і не полагодили.
Я взяла слухавку, не думаючи, — просто рука сама потягнулась, бо скільки разів я так робила, поки він у душі. «Алло?» — сказала я, ще сонна, ще пахнучи вчорашньою постіллю.
На тому кінці — секунда тиші, а потім жіночий голос, спокійний, теплий, без жодного подиву:
— Доброго ранку… Думала, це він.
Вона не спитала, хто я. Не розгубилась. Не поклала слухавку. Просто знала.
— А з ким ви хотіли поговорити? — спитала я, і голос мій прозвучав рівніше, ніж я почувалась.
— З ним, — відповіла вона так буденно, ніби замовляла каву в «Аромі Кава» на розі. — Він учора не відповідав.
Учора Ігор був «на дні народження в Славка». Прийшов о пів на дванадцяту, роззувся в темряві, щоб не рипіла підлога в коридорі нашої панельки на Троєщині.
Я нічого не сказала. Вона теж. Поклала слухавку першою.
На кухні бурчала турка — сусідка знизу вже смажила щось на олії, і запах підіймався через вентиляцію, як завжди по суботах. Я взяла телефон Ігоря і відкрила журнал дзвінків: одинадцять пропущених від «Марина_Ф», сімнадцять повідомлень. Останнє — о 23:52: «Добре, що ти був. На добраніч».
Я поклала телефон екраном донизу, потім перевернула назад і перечитала те саме речення ще раз, ніби воно могло змінитись. Пальці залишили на склі жирну пляму від вчорашнього крему. Витерла об халат.
Коли Ігор зайшов з балкона з чашкою кави — виявляється, він і не спав, просто вийшов покурити, — я стояла з його телефоном у руці.
— Дзвонила вона, — сказала я. — Я відповіла. Вона не здивувалась.
Він поставив чашку на підвіконня, надто різко, кава хлюпнула на шпалери. Довго дивився на ту пляму, а потім видихнув:
— Я хотів тобі сказати.
— Кажи.
— Ми зустрічаємось. Кілька місяців. Я не планував, просто… так вийшло.
«Так вийшло». Я подивилась на його руки — ті самі, що вчора о пів на дванадцяту акуратно розв'язували шнурки в темряві, аби не збудити мене. Руки, які знали, як не рипить підлога в нашому коридорі. Випадкові руки так не вміють.
Розмова була коротка. Я не хотіла чути про «порожнечу», про «ми віддалились», про «я почувався непомітним». Все це я чула від подруг про чужі шлюби. Ніколи не думала, що опинюся по цей бік столу.
— Збирай речі, — сказала я. — Сьогодні ж.
Він не сперечався. Пішов швидко, без істерик, забрав тільки найпотрібніше в спортивну сумку. На спинці стільця лишилась сорочка — та сама, в якій ми одинадцять років тому розписувались у Дарницькому ЗАГСі. Хотіла викинути. Не викинула. Нехай висить, поки я сама не вирішу, що з нею робити.
Перші дні квартира рипіла й порипувала так, ніби завжди була завелика для трьох. Донька, їй тринадцять, питала обережно, чи тато ще приїде на її день народження в жовтні. Син мовчав і тільки грюкав дверцятами холодильника гучніше, ніж треба, — я вже знала цей звук напам'ять, вимірювала ним його настрій. Подруги писали, дзвонили, пропонували «поговорити за келихом» — я відмовлялась, склянки митиму сама, дякую.
Я варила чай, ходила ввечері навколо ставка в парку Дружби народів і привчала себе до порожнього місця на дивані, де раніше клацав пульт і лунало Ігореве «підсмаж мені яйце» щоранку.
Через місяць пролунав дзвінок у двері. Він стояв на порозі в куртці, з тією самою потертою сумкою, з якою колись уперше переїхав до мене.
— Можна поговорити?
Сіли на кухні. Пахло свіжим хлібом — я саме пекла для дітей, як робила щонеділі «до всього цього». Він сказав, що з тією жінкою скінчено, що зрозумів, що втратив, що просить не пробачення одразу, а шанс повернути довіру.
Я слухала і крутила в руках дерев'яну лопатку для тіста, обертала її туди-сюди, доки борошно не обсипалось на стіл дрібним снігом. Одинадцять років. Іпотека, виплачена до останньої копійки. Його рука в моїй у пологовому, коли я боялась дихати правильно.
— Я не прошу забути, — сказав він. — Тільки дай мені повернутись. Почати заново.
Я поклала лопатку на стіл. Дивилась на чоловіка, що зрадив, і водночас на того самого, з ким ми клали цеглину за цеглиною одинадцять років. Простої відповіді не було.
— Я подумаю, — сказала я. Він кивнув і пішов — сумка знову на плечі, куртка не застібнута.
Увечері я сиділа за столом сама. Поруч лежав роздрукований скріншот того повідомлення. І фотографія — нам по двадцять шість, ми сміємось на весіллі в кафе на Русанівці. Я підсунула фотографію під скріншот, потім витягла назад і поклала зображенням донизу.
Три дні я нічого не вирішувала. А тоді зателефонувала нотаріусу, якого знала ще з часів, коли ми з Ігорем оформляли іпотечний договір, — Оксані Русланівні з контори на Печерську. Записалась на прийом у вівторок.
Ігор прийшов сам, без дзвінка, коли побачив у переписці, що я їду в центр. Застав мене вже на порозі нотаріальної контори.
— Ти куди?
— Переоформлюю квартиру на дітей. Мою половину — на доньку і сина, порівну. Це не помста, Ігоре. Це те, що я маю право зробити зі своєю власністю.
Він зблід.
— А я? Я теж платив за неї.
— Твоя частка лишається твоєю. Робитимеш з нею що хочеш. Я ж вирішила, що моя піде дітям, — щоб через десять років ніхто з нас не сперечався, кому яка стіна належить.
У кабінеті Оксана Русланівна розклала документи: технічний паспорт, довідку про склад сім'ї, дарчу на дві частки по 24 квадратні метри кожна. Я поставила підпис.
Коли вийшла, Ігор чекав унизу, під каштаном, що вже жовтів раніше за інші в цьому вересні. Дивився на паперовий конверт у мене в руках.
— Значить, це все? — спитав.
— Це не «все». Це просто рішення про квартиру. А про нас я вирішу окремо — і не сьогодні під тиском твоєї сумки на плечі.
Я пішла до тролейбусної зупинки. У кишені знайшла монету на проїзд і довго крутила її пальцями, поки чекала на тролейбус номер 27. Слухавка мовчала — ні дзвінків, ні повідомлень. Тролейбус під'їхав, двері зі скрипом розчинились, і я зайшла всередину, не озираючись на каштан.
