Дмитро Іванович звернув із траси на вузьку ґрунтову дорогу і майже одразу пошкодував, що взагалі сюди поїхав. Позашляховик, куплений місяць тому в автосалоні на Столичному шосе в Києві, важко перевалювався на вибоїнах, гілки хльоскали по кузову, з-під коліс здіймалася густа пилюка. Дмитро Іванович чіплявся за кермо і про себе клав на лопатки всіх — і ріелторку, яка нахвалила цю глушину, і себе самого за раптову ідею купити дачу подалі від міста.
— Куди мене понесло, — бурчав він. — В яку богом забуту Чорноглинівку.
Ріелторка запевняла: будинок міцний, стоїть біля річки, а ціна смішна — власник, мовляв, терміново переїжджає. На запитання «чого раптом терміново» вона тільки плечима знизала: «Хтозна, каже, обставини. Ви головне за документи не хвилюйтесь, я все перевірила».
Ліс розступився — і Дмитро Іванович мимоволі пригальмував. Попереду лежав луг, залитий червневим сонцем, за ним блищала неширока світла річка з піщаною косою. А майже біля самої води, серед старих беріз, стояв рублений будинок під високим дахом. Дерево потемніло від часу, але доглянуте — ґанок нещодавно перебудований, наличники пофарбовані, паркан рівний, без жодного перекосу.
— Ну що ж, — видихнув Дмитро Іванович, — за таку красу можна і потерпіти цю дорогу.
Зупинив машину коло воріт, вийшов, роззирнувся. Тільки вода шуміла на перекаті та десь далеко мукала корова. Він підійшов до будинку, гукнув:
— Агов! Господарі!
Двері рипнули, на ґанку з'явився чоловік. Дмитро Іванович рушив назустріч, простягнув руку — і зупинився на півкроці.
Господар був невисокий, трохи сутулий, з залисинами. Стара картата сорочка, вицвілі джинси. Просте сільське обличчя, зморшки біля очей. Але саме очі змусили Дмитра Івановича напружитись. Він точно бачив їх раніше. Тільки де?
— Добрий день, — сказав чоловік. — Ви Дмитро? Мені агентка дзвонила.
Голос теж був знайомий — тихий, трохи хрипкуватий. І звичка нахиляти голову набік під час розмови. І як він смикав пальцями край рукава.
— Так, — відповів Дмитро Іванович. — А ви… вибачте, як вас звати?
— Ковальчук Тарас. Можна просто Тарас.
І тут спливло. Тарас. Восьмий клас школи №4 у Білій Церкві, перша парта біля вікна. Тоді Дмитра Івановича звали просто Дімкою Гринчуком — міцний, самовпевнений, завжди в центрі уваги. Батько керував райавтодором, тому Дімка ходив у обновках, з кишеньковими грошима і ніколи не мовчав, коли можна було покомандувати.
А Тарас Ковальчук сидів за першою партою — худий, блідий, у дешевих окулярах з дужкою, примотаною синьою ізолентою. Мати прибирала в тій самій школі, батька не було зовсім, одяг діставався донощений. І Тарас затинався — небагато, але варто було розхвилюватися, як слова застрягали.
Клас тоді не пробачав слабкості. Дімка й компанія возили Тараса обличчям по снігу за гаражами, ховали портфель на дереві біля стадіону, а одного разу — коли Тарас насмілився підняти руку на уроці й затнувся перед усім класом — Дімка так голосно перекривляв його «т-т-та-раса», що вчителька історії, Ганна Петрівна, мусила виводити хлопця з класу, аби той заспокоївся. Дімка тоді сміявся найгучніше. Йому здавалося, що це нормально, що так живе весь двір, що слабших не б'ють хіба ліниві.
Стояли вони тепер один навпроти одного через тридцять два роки, і Дмитро Іванович відчув, як щось неприємне підіймається зсередини — не провина навіть, а якесь тупе, забуте почуття, ніби він знову той хлопчисько з новеньким портфелем, якого щойно спіймали на гарячому.
— Тарас… — вимовив він. — Оце так зустріч.
— Заходьте, — сказав Тарас просто. — Чаю поставлю.
Всередині будинок виявився ще кращим, ніж зовні: свіжий зруб, груба з кахлями, широкі лавки, на підвіконні — банки з огірками, ще торішніми, акуратно підписаними. Тарас поставив на стіл дві чашки, нарізав хліб, дістав сало — таке, яке продають на ринку в Білій Церкві по двісті двадцять гривень за кіло, з м'ясною прожилкою.
— Дачу продаю, бо доньку віддаю заміж у Житомир, — сказав Тарас, не піднімаючи очей. — Гроші потрібні на весілля і на квартиру їй, у батьків хлопця тіснувато. А сам… сам до сестри в Умань переберуся, вона одна там лишилась.
— А чому так дешево? Ріелторка казала — терміново.
— Терміново, — Тарас усміхнувся кутиком рота. — Весілля через два місяці. Треба встигнути.
Дмитро Іванович крутив у руках чашку і не міг зрозуміти одного: чому Тарас із ним взагалі говорить нормально. Не тримає зла, не тикає в обличчя тим двором за гаражами, не питає, пам'ятає він чи ні. Наче тридцять два роки тому нічого й не було.
— Слухай, — врешті сказав Дмитро Іванович, відставивши чашку. — Я тебе… впізнав. Той самий клас, та сама школа. Я тоді… поводився з тобою по-свинськи. Знаю це.
Тарас довго дивився у вікно на річку, потім акуратно склав рушник, яким витирав стіл, і поклав його на край лавки.
— Пам'ятаю, — сказав він. — Довго пам'ятав. Мати після школи возила мене до логопеда в Київ, електричкою, по три години в один бік, бо в Білій Церкві такого спеціаліста не було. Три роки їздили. Я тоді думав — все, до кінця життя буду затинатись, і всі будуть сміятись, як ти.
— Тарас, я…
— Не треба, — Тарас підняв руку. — Я не для того це кажу, щоб тебе засоромити. Просто ти запитав — я відповів.
Дмитро Іванович відчув, як йому стає важко дихати в цій теплій кухні з запахом свіжого хліба. Він приїхав купити дачу, а натомість сидів навпроти живого доказу того, яким він був колись.
— Слухай, — сказав він. — Давай я куплю будинок за повну ціну. За скільки він насправді коштує, а не за оці твої знижені.
Тарас подивився на нього уважно.
— Не треба мене жаліти. Ціна нормальна, будинок продається швидко саме тому, що ціна така. Мені гроші потрібні до вересня.
— Це не жалість. Просто… — Дмитро Іванович затнувся, і сам почув, як дивно це прозвучало з його вуст. — Просто хочу зробити хоч щось по-людськи.
Вони домовились зустрітися за тиждень у нотаріуса в Ставищах — районному центрі за двадцять кілометрів. Дмитро Іванович їхав назад тією самою розбитою дорогою, і думки крутилися одна за одною, не даючи спокою.
За тиждень у нотаріальній конторі — маленькій кімнаті з жалюзі й портретом Тараса Шевченка на стіні — Дмитро Іванович виклав на стіл суму, яку сам же й назвав: не сімсот тисяч гривень, як просив Тарас спочатку, а мільйон сто тисяч — за оцінкою незалежного експерта, якого сам і найняв. Різницю — чотириста тисяч — переказав окремим платежем, оформивши як доплату за майно, щоб усе було законно і чисто, без готівки з рук у руки.
Тарас довго дивився на договір, потім на нього.
— Навіщо ти це робиш?
— Тому що тридцять два роки тому я забрав у тебе щось, чого не можу повернути грошима, — сказав Дмитро Іванович. — А зараз можу хоча б не забирати ще й це.
Він підписав папери, забрав свій примірник договору купівлі-продажу, потиснув Тарасові руку — і поїхав. Але за місяць, коли документи вже пройшли реєстрацію в Держреєстрі, Дмитро Іванович зробив ще дещо, про що Тарас дізнався тільки з листа поштою: він оформив на доньку Тараса, Оксану, безповоротну фінансову допомогу — двісті тисяч гривень, офіційно, через договір дарування, завірений тим самим нотаріусом, — «на квартиру в Житомирі, від однокласника вашого батька, без жодних умов і без повернення».
Тарас подзвонив йому ввечері того ж дня, коли лист дійшов.
— Дмитре, ти здурів? Навіщо стільки?
— Порахуй, скільки коштує три роки їздити електричкою до логопеда, — відповів Дмитро Іванович. — У мене цифра вийшла більша.
Тарас мовчав у слухавку довго, і чутно було тільки, як десь у нього за спиною побрязкує посуд — донька, мабуть, мила тарілки на кухні того самого будинку над річкою, який тепер належав людині, що колись примотувала синьою ізолентою дужку своїх окулярів, а тепер спокійно жила на гроші за проданий дім і чужий, нарешті сплачений борг.
