Мене звати Ганна, я адміністраторка готелю "Атлант" на Дерибасівській, працюю тут уже сім років. Того вечора, в п'ятницю, чергувала на ресепшн, і саме через мій поверх проходила публіка, яка приїхала на щорічний благодійний бал компанії "Меридіан Груп". Я мала здати зміну о десятій, дуже хотіла додому — донька чекала з уроками, а тато обіцяв забрати з дитсадка молодшого, — тому весь вечір я не те щоб придивлялася, а просто фіксувала краєм ока, хто заходить, хто виходить.
Бал проводили у нашому банкетному залі на третьому поверсі — величезна кімната з люстрами, які завжди вмикають на повну лише двічі на рік. Гостей звозили "Мерседесами" й одним чорним "Ленд Крузером", з якого вийшов чоловік років сорока п'яти, у сірому костюмі, зшитому явно не в нашому місті. Це був Олег Костюк, власник "Меридіан Груп" — будівельної імперії, яка на той момент вела три великі проєкти в Одесі, включно з новим житловим комплексом біля Аркадії. Поруч із ним ішла молода жінка в бежевій сукні, з діамантовими сережками, які я, чесно кажучи, оцінила краще за будь-яку прикрасу в нашому сейфі для гостей.
Дружину пана Костюка, Марину, я бачила лише один раз — на минулорічному новорічному корпоративі компанії, який теж проводили у нас. Тиха, охайна жінка, завжди в темних кольорах, ніколи не голосна. Того вечора її не було. Про це я дізналася випадково, бо метрдотель Василь Петрович перепитав у охорони список гостей і здивувався: "А де ж пані Костюк?" Хтось із менеджерів компанії, я не запам'ятала прізвища, знизав плечима: "Вона сьогодні не поїде. Приватна причина".
Я тоді подумала — ну мало що, застудилася, можливо. У готелях звикаєш не лізти в чужі справи. Але той вечір запам'ятався мені не через відсутність дружини, а через один епізод біля гардеробу, який я випадково побачила, бо саме йшла міняти рулон чеків у касовому апараті.
Молода жінка в бежевій сукні — я потім почула, що її звуть Ілона — стояла біля дзеркала і знімала телефоном себе на фоні зали. Поряд крутився офіціант з підносом шампанського, і вона, не соромлячись, попросила його зробити кілька кадрів, де вона стоїть поруч із паном Костюком, тримаючи його попід руку так, наче це вона господиня вечора. Костюк у ту мить сміявся з якимось чоловіком в окулярах — судячи з бейджа, це був представник міської адміністрації, — і зовсім не звертав уваги на камеру. Той знімок Ілона одразу виклала в мережу, підписавши чимось на кшталт "найкращий вечір". Я про це знаю, бо потім, коли вже все скінчилося, покоївка Оксана показала мені той допис на своєму телефоні — сторінка Ілони на ту пору вже стояла на приватному, але скріншот встиг розлетітися серед знайомих компанії ще до півночі.
Десь о пів на дванадцяту я стояла за стійкою, коли задзвонив внутрішній телефон з номера 412 — там оселився чоловік середніх років у неприкметному темному костюмі, який приїхав раніше за інших гостей і на бал взагалі не спускався. Він попросив принести йому чаю з лимоном, сказав, що чекає на дзвінок і не хоче, щоб його турбували. Голос спокійний, майже діловий. Пізніше, коли вранці охорона переглядала записи, з'ясувалося, що саме він двічі виходив у коридор до ліфта близько одинадцятої — це, як казали потім, і був юрист, якого Роман Гнатович Байда тримав напоготові в готелі на випадок, якщо угоду доведеться підписувати того ж вечора. Чай з лимоном о пів на дванадцяту, як виявилося, був звичайнісінькою деталлю чужої підготовки до удару, про яку я тоді навіть не здогадувалася.
Про справжню картину я дізналася вже після півночі, коли на ресепшн спустилася сама Ілона — розгублена, без діамантових сережок, у наспіх накинутому плащі поверх сукні. Вона попросила виклик таксі й, чекаючи, голосно говорила по телефону комусь: "Він просто зник! Щойно все було нормально, а тоді до нього підійшли двоє в костюмах, і він пішов, навіть не попрощавшись". Я мимоволі почула, бо стояла за метр. Вона ще додала, майже плачучи: "І звідки той знімок узагалі взявся у неї, я нікому, крім своїх, не показувала".
Пізніше вже покоївка з третього поверху, Оксана, з якою ми разом курили на чорному ході, розповіла мені, що бачила решту. За її словами, десь о пів на дванадцяту в залі з'явився літній чоловік у темному пальто, високий, із таким поглядом, від якого офіціанти самі відступали вбік. Він підійшов просто до столу, де сидів Костюк з партнерами, і сказав щось коротко — Оксана почула тільки одну фразу: "Ви ще не знаєте, кому належить земля під вашим комплексом біля Аркадії". Костюк зблід, підвівся, і вони вийшли разом у коридор.
Виявилося, той чоловік — Роман Гнатович Байда, один із найбільших землевласників і забудовників західного узбережжя, батько Марини, дружини Костюка. Я про це дізналася вже вранці, коли новина про заморожені рахунки "Меридіан Груп" і зупинку будівництва на Аркадії облетіла всі новинні канали Одеси. У готелі про це говорили всі — від кухні до охорони. Оксана переказувала зі слів охоронця, що Байда ще звечора знав про знімок Ілони з мережі — хтось із його людей переслав йому скріншот того ж вечора, і саме це, за словами охоронця, остаточно переконало Байду не чекати ні дня довше.
А Марину я побачила о пів на першу ночі — вона зайшла у наш вестибюль сама, без охорони, у простій темно-синій сукні, тій самій, яку я запам'ятала з новорічного корпоративу. У руках вона тримала тонку шкіряну папку. Підійшла до стійки, попросила виклик таксі до нотаріальної контори на Пушкінській — сказала, що там о першій ночі на неї чекають, домовлено заздалегідь. Я здивувалася, що нотаріус працює так пізно, а вона, ніби перехопивши моє питання, пояснила: "Рахунки компанії заморожують з ранку, тільки-но відкриються банки. Якщо не встигнути підписати до того — частку вже не виокремити, все піде в загальну заставу". І додала тихіше, майже собі під ніс: "Батько домовився ще вчора. Нотаріус чекає, документи готові".
Я запропонувала їй чаю, поки чекає таксі. Вона подякувала, сіла в крісло біля вікна і дістала з папки один аркуш — я побачила лише заголовок згори, щось на кшталт "Договір про припинення права власності", а нижче — сума, яку я встигла прочитати краєм ока: 40 мільйонів гривень, частка компанії, яку батько Марини колись оформив на неї саму, а не на чоловіка, хоча керував нею фактично Костюк усі ці роки.
О першій ночі приїхало таксі. Марина забрала папку, залишила на столику чайну чашку майже недоторканою і пішла до виходу. У дверях зупинилася на секунду, обернулася до мене і сказала тільки: "Дякую за чай. Смачний був". Більше нічого.
Вранці, коли я вже здавала зміну, до готелю приїхав сам Костюк — без краватки, з телефоном, притиснутим до вуха, і вимагав у адміністратора зали список усіх, хто заходив до банкетного залу після одинадцятої. Йому ввічливо пояснили, що подібну інформацію ми не розголошуємо без офіційного запиту. Він постояв хвилину біля стійки, подивився кудись повз мене, наче вивчав щось на стіні за моєю спиною, а тоді розвернувся й пішов до ліфта.
Я так і не дізналася, що саме було в тому договорі до кінця, і чи повернулася Марина до чоловіка. Знаю тільки, що через тиждень новий власник компанії, яка перебрала на себе будівництво на Аркадії, звався "Байда Девелопмент", а Ілону я більше в нашому готелі не бачила жодного разу.
