Дві сумки на Печерську
Оксана витягла з кишені халата в'язку ключів і стиснула так, що врізалися в долоню.
— Або ця жінка йде з квартири зараз, або її сумки опиняться на сходовому майданчику. А слідом — і твоя мама.
Голос сів до хрипкого шепоту. Данило, її чоловік, стояв у коридорі, дивився то на дружину, то на дві велетенські сумки, які підпирали двері до вітальні, наче барикада. З кухні долинав дзвін чашок і чийсь регіт — гучний, зайвий у цій квартирі на Печерську, за яку вони з Оксаною ще три роки виплачуватимуть кредит.
Півгодини тому вона зайшла з роботи. Дванадцять годин у приймальному відділенні, ноги гудуть, у голові одна думка — душ і тиша. Замість цього — запах смаженої цибулі на весь під'їзд, чужі капці сорок другого розміру біля порога і свекруха Галина Іванівна, яка сяяла так, ніби виграла в лотерею.
На дивані, витягнувши ноги на її журнальний столик, сиділа гладка жінка в спортивному костюмі.
— А ось і Оксаночка! — Галина Іванівна навіть не подумала вибачитись за те, що зайняла чужу квартиру. — Знайомся, це Раїса, моя подруга ще з Чернігова. Їй тут обстеження в лікарні проходити, а ціни на добове житло — грабіж середь білого дня! Я кажу: Раю, які готелі, у моїх дітей трикімнатна, місця вагон. Поживеш тиждень-другий, в тісноті, та не в образі.
Оксана добирала слова, які не переростуть у крик. Данило знав: чужих у їхньому домі вона не терпить, особливо зараз, коли вони обоє тягнуть кредит на межі сил. Але замість того щоб хоч раз стати на її бік, він тільки опустив плечі й пробурмотів:
— Ну Оксан, людині ж лікуватися треба…
У ту секунду вона зрозуміла, що чоловік щойно її здав.
Перша сутичка сталась за дві години. Раїса без дозволу переставила меблі в кімнаті восьмирічного Тимка, заявивши, що дитині шкідливо спати головою до вікна — протяг. Коли Оксана крижаним тоном попросила гостю нічого не чіпати в кімнаті сина, та тільки фиркнула.
— Яка в тебе нервова дружина, Даню, — голосно, на всю квартиру, кинула Раїса, сьорбаючи чай. — Столична штучка, звикла простих людей не поважати. Галю, а ти казала, гостинні у тебе.
Галина Іванівна кинулась заспокоювати подругу, зиркнувши на невістку так, ніби та щойно осоромила родину перед послами. Оксана пішла в спальню й замкнула двері. Заснути не вдалося: за стіною до другої ночі бубонів телевізор, а Раїса голосно обговорювала по телефону подробиці свого тиску й аналізів. Данило, який пішов спати на диван у вітальні, навіть не спробував розрулити ситуацію.
Вранці виявилось, що її дорогий професійний шампунь спорожнів наполовину, а на кухні Раїса господарювала біля плити, шкребучи металевою лопаткою її улюблену антипригарну пательню.
— Ой, Оксано, я нам яєчню зробила, — обернулась гостя, витираючи руки об рушник. — А посуд сама помиєш, у мене від вашої хімії шкіра сохне. І купи нормальний майонез, бо у вас у холодильнику самі трави та йогурти.
— Раїсо Петрівно, — Оксана видихнула, намагаючись говорити рівно. — Ви тут у гостях, яких ніхто не запрошував. Або поважаєте правила цього дому, або збираєте речі.
На кухню влетіла свекруха, миттю ставши в бойову стійку.
— Ти як зі старшими розмовляєш?! — закричала Галина Іванівна. — Ми з батьком Даню на цю квартиру допомагали! Мої дві тисячі доларів тут лежать! Я маю право привозити сюди кого хочу!
Ці слова вдарили під дих. Квартиру вони купували виключно на спадок від бабусі Оксани й на спільні заощадження. Данило завжди клявся, що у матері вони не брали жодної копійки. Оксана різко повернулась до чоловіка, який стояв у дверях:
— Твоя мама давала гроші на квартиру? Відповідай.
Данило почервонів, забігав очима і видушив:
— Ну… давала дві тисячі. На ремонт. Але я їх пустив на закриття старих боргів, про які тобі не казав, щоб не хвилювалась. А мамі сказав, що вклав у квартиру.
Подвійний обман відібрав мову. Виявляється, чоловік не лише приховав борги, а й дав матері підставу вважати себе співвласницею їхнього житла.
— Чудово, — тихо сказала Оксана. — Просто чудово.
Вона одяглась і пішла на зміну. Весь день Данило обривав телефон — вона не брала слухавку. Галина Іванівна писала повідомлення про те, що "нормальні дружини не кидають чоловіків через дрібниці". Ввечері Оксана повернулась у порожню квартиру. Данило сидів на кухні блідий.
— Оксан… тут таке, — почав він, затинаючись. — Раїсі насправді не треба обстеження. Вона продала квартиру в Чернігові, віддала гроші сину на бізнес, а той її фактично викинув. Іти нікуди. Мама вирішила допомогти. Вони хочуть, щоб Раїса пожила в нас… поки не знайде роботу й кут. Місяців три. Або пів року.
Це був не удар — обвал. Свекруха плела змову за спиною, планувала перетворити їхню квартиру на безкоштовний притулок для чужої людини на невизначений термін.
— І ти, звісно, промовчав?
— А що я мав зробити? Мама плаче, звинувачує мене в бездушності…
Оксана не сперечалась. Зайшла в спальню, зібрала речі сина й свої документи в маленьку валізу. Данило панічно бігав за нею, благав не рубати з плеча.
— Я їду до сестри, — сказала вона рівно. — Даю тобі рівно три дні. Або в цій квартирі живу я з Тимком, або залишаєшся тут зі своєю мамою, Раїсою і боргами — але вже офіційно розлученим чоловіком. Квартира оформлена на мене до шлюбу, юристи вирішать питання твого виселення швидко.
Час пішов. Вона залишила чоловіка сам на сам із наслідками його м'якотілості.
Три дні Оксана жила в сестри на Оболоні, спала на розкладачці, слухала, як за вікном тролейбус розвертається на кільці — той самий звук, що супроводжував усе її дитинство. На третій день ввечері вона сама набрала Данила й попередила: завтра приїде забрати з квартири зимові речі сина — і байдуже, хто там ще живе.
Двері їй відчинила Раїса — уже не нахабна господиня, а якась зіщулена, з валізою, зібраною просто в коридорі.
— Оксано, я вже їду, чуєш, їду, — залебеділа вона, відступаючи вбік. — Я ж не знала, що це насправді твоя квартира, Галя казала — спільна, ви тут тимчасово… Мені племінниця в селі кут дала, я вже дзвонила.
З кухні вилетіла Галина Іванівна, побачила невістку на порозі і сторопіла лише на мить.
— Ти прийшла мене виганяти? Із власного будинку сина?
— Я прийшла забрати речі Тимка, — Оксана пройшла повз неї до дитячої, де меблі досі стояли переставленими проти протягу, якого не існувало. — А ви, Галино Іванівно, забирайте свою мультиварку й блендер і йдіть за подругою. Це моя квартира. Мій чоловік вам про це скаже зараз сам, при мені.
Данило вийшов з коридору — вперше за весь цей тиждень не опустив очей, а подивився матері прямо в обличчя.
— Мамо, з'їжджайте сьогодні. Обидві.
Галина Іванівна зблідла, потім почервоніла, схопила зі столика його паспорт, що лежав там для якоїсь довідки, і однією рвучкою рукою відірвала сторінку з фотографією.
— Зрадник! Підкаблучник! — закричала вона, жбурляючи порваний документ синові під ноги. — Я тебе народила, я тебе виростила, а ти мене з дому виганяєш заради оцієї!
Оксана підняла з підлоги пошматований паспорт, подивилась на порваний кутик з фотографією чоловіка і мовчки поклала все на кухонний стіл — поруч із чеком за мультиварку, яку Галина Іванівна вже стягувала зі стільниці разом зі шнуром.
Через двадцять хвилин обидві жінки стояли на сходовому майданчику зі своїми сумками. Двері за ними зачинились.
Данило дивився на розкидані на столі уламки паспорта, потім на дружину.
— Я все зрозумів, Оксан, — сказав він. — Поверну мамі ті дві тисячі доларів до копійки, завтра ж піду з цим паспортом у міграційну службу. І більше ніколи не дозволю їй лізти в наше життя. Якщо ти взагалі зможеш мене пробачити.
Оксана подивилась на голі вікна вітальні, з яких Галина Іванівна встигла зняти навіть штори, і не сказала жодного слова прощення.
Того ж вечора вона викликала майстра поміняти замок вхідних дверей. Коли новий циліндр став на місце, вона взяла старий ключ, яким свекруха користувалась без дозволу два роки, і викинула його в контейнер для сміття на подвір'ї — разом з пакетом з-під учорашньої вечері.
