Мене звати Тарас Кульбаба, і я не знаю, з якого саме моменту почалося моє падіння — з тієї миті, коли мене вдарили обухом по потилиці на лісовій дорозі за Криворівнею, чи ще раніше, коли я підписав папери на переоформлення батькової пилорами на своє ім'я, а тоді необачно похвалився про це у корчмі перед людьми, яких зовсім не знав.
Мені тридцять чотири. Батько лишив мені невеличкий деревообробний цех при в'їзді в село — верстати старі, дах тече, але замовлення на дошку й брус ідуть безперервно, бо ліс навколо. Разом зі мною там працював компаньйон, Михайло Гнатюк, з яким ми домовлялись на словах, без нотаріуса, ще п'ятнадцять років тому. Коли батько помер і я став єдиним власником на папері, Михайло сприйняв це як зраду. Він так і сказав мені в очі: "Ти вкрав те, що ми будували вдвох". Я намагався пояснити — цех завжди був батьковим, я нічого не крав, просто оформив спадщину, як годиться. Він не слухав.
Того вечора я йшов від автобусної зупинки додому, коротким шляхом через ліс, бо стемніло, а маршрутка спізнилась на сорок хвилин. У кишені лежав мобільний з розрядженим акумулятором — про це я подумав уже потім, коли лежав зв'язаний і розумів, що покликати на допомогу нема як. Удар прийшов ззаду. Я навіть не встиг обернутись.
Отямився від холоду й запаху прілого листя. Руки затерпли за спиною, мотузка врізалась так, що пальці не відчувались взагалі. Хтось стояв наді мною — двоє чоловіків, обличчя не роздивився, лиш почув, як один сказав другому: "Хай тут полежить, поки надумається переписати назад". Я зрозумів, чиї це люди. Михайло не бив мене сам — навіщо, коли можна найняти когось із заробітчан, що повернулись із Польщі й перебиваються випадковими справами.
Скільки я лежав — не знаю. Може, добу, може, більше. Пити хотілось так, що язик прилипав до піднебіння. Здавалось, ніхто мене не знайде раніше, ніж я сам сконаю там, під соснами.
І тут — голос. Жіночий, тихий, майже над самим вухом: "Живий?" Я подумав, що марю. Розплющив одне око — наді мною схилилась жінка років шістдесяти, у вицвілій хустці, з плетеним кошиком, повним суниці, поставленим збоку на моху. Пахло від неї сушеною материнкою й чимось терпким, як йод.
— Богиня, — вирвалось у мене, і я сам не зрозумів, звідки це слово взялося. Мабуть, від того, що вона піднесла до моїх губ мокру ганчірку, і я вперше за довгий час відчув воду.
Вона розв'язувала мотузку довго. Долоні в неї були сухі, вкриті дрібними зморшками, з обручкою, яку вже, певно, років двадцять не знімала. Коли путо впало, я застогнав від того, як кров ринула назад у пальці — це боліло гірше, ніж сам удар по голові.
Звали її Одарка Іванівна. Місцева знахарка, як я дізнався пізніше — травниця, до якої з навколишніх сіл їздили по настоянки й змови, коли лікарня в райцентрі не помагала. Вона довела мене до села через задній двір, повз старий колодязь з журавлем, тримаючи попід лікоть, поки я перечіпався об коріння й ледве переставляв ноги, спираючись на гілляку замість палиці.
У її хаті пахло сушеними травами, що висіли пучками попід сволоком, і топленим молоком, яке грілось на плиті. Мене поклали на застелений ліжник, дали випити щось гірке з відваром звіробою, а тоді Одарка Іванівна почала обробляти рану на скроні. Її долоні не тремтіли, хоча, як я потім зрозумів, вона одразу здогадалась, що я не сам собою опинився зв'язаний у лісі — надто чисто були зроблені вузли, надто продумано лишили мене саме там, де рідко хтось ходить.
— Хто це тебе так? — спитала вона, не відриваючи погляду від бинта.
Я мовчав, бо соромно було зізнатись, що мене, дорослого чоловіка, зв'язали, як теля, через сварку за пилораму. Але вона й не наполягала. Просто лишила гасову лампу горіти всю ніч і сіла на ослінчику біля вікна з в'язанням — я бачив крізь напівсон, як спиці блищали в тьмяному світлі.
Три дні я приходив до тями в її хаті. На четвертий, коли зміг уже сам сидіти, у двір зайшов дільничний, лейтенант Ковальчук, молодий хлопець років двадцяти семи, якого Одарка Іванівна сама й покликала — послала сусідського хлопчака з запискою в село, поки я ще лежав непритомний. Виявилось, що мене шукали — дружина заявила у поліцію ще другого дня, коли я не повернувся з роботи й телефон мовчав.
Ковальчук записав усе, що я пам'ятав: голоси, слово "переписати", те, що казали про Михайла Гнатюка. Через тиждень одного з нападників затримали в сусідньому селі — той, хто заробляв у Польщі й погодився на "просту роботу" за три тисячі гривень, здав і другого, і того, хто найняв обох. Михайла викликали на допит. Він не зізнався, що замовив побиття, казав тільки, що "хотів налякати", але слідство встановило зв'язок через дзвінки з його номера одному з нападників напередодні.
Коли я зміг нарешті стояти на ногах без опори, поїхав до нотаріуса в Верховину сам, без адвоката, з тією самою папкою документів на пилораму, яку возив із собою ще з дня похорону батька. Не для того, щоб щось віддати Михайлу — цей цех був моїм по праву, і я нікому нічого не збирався дарувати через страх. Я приїхав, щоб оформити інше: розірвати з ним будь-яке спільне ведення справ офіційно, закрити його довіреність на підпис документів цеху, яку він мав ще з батькових часів і про яку я, по правді, забув. Нотаріус, жінка років п'ятдесяти на прізвище Бойчук, дістала стару папку, зачитала пункт довіреності, і за десять хвилин її не стало — я підписав відкликання, вона поставила печатку.
Того ж дня я зателефонував у банк і зняв Михайла з переліку осіб, які мали доступ до розрахункового рахунку цеху — виявилось, батько ще й це на нього оформив, "про всяк випадок", а я про це навіть не знав. Дев'ятнадцять тисяч гривень щомісячного обороту, до яких Михайло досі мав доступ поряд зі мною, тепер проходили тільки через мій підпис.
Михайла в селі вже засудили — не офіційно, а людською поголоскою, яка тут швидша за будь-яку газету. Коли за три тижні я зустрів його біля сільмагу, він хотів щось сказати, підняв руку, наче зупинити мене. Я не зупинився. Пройшов повз, тримаючи ту саму папку під пахвою, якою щойно закрив банківський рахунок, — і почув за спиною тільки як стукнули двері магазину, коли він зайшов туди сам.
Одарці Іванівні я привіз того тижня мішок цукру й новий чайник — стара її плитка ледве гріла воду. Вона не хотіла брати, казала, що не за це рятувала. Я лишив усе на ганку й пішов, не чекаючи на подяку — так само, як вона колись не чекала подяки від мене, коли розв'язувала мотузку на моїх зап'ястках у вогкому лісі під Криворівнею.
