Назар чув, як за спиною гупають кросівки. Троє. Може, четверо. Він уже навчився розрізняти їхні кроки — важкі, впевнені. Знову Сашко Литвин зі своїми. Вони йшли не поспішаючи, розтягнувшись шеренгою, перекриваючи шлях додому.
Хлопець стиснув у долоні бутерброд, загорнутий у серветку. Треба встигнути до паркану. За ним — недобудова, купа цегли, іржавий вагончик. І Гавчик, мале цуценя, яке завжди вистрибує назустріч.
— Назарчику, не тікай! — гукнув Сашко, і голос його був нудотно солодким. — Поговорити треба.
Назар уявив, як Сашко витягує з його рюкзака зошити, плює на обкладинку. Як вони регочуть. Або гірше — замкнуть у підсобці, як минулого вівторка. І він побіг.
Паркан був старий, з діркою в кутку. Назар пірнув туди, дряпнувши плече. На будівництві пахло вогким піском і металевою стружкою. З-поза вагончика вилетів Гавчик — руде вухате клубоченя. Він заливчасто гавкнув і кинувся до хлопця, метеляючи хвостом так, що все тіло ходило ходуном.
— Привіт, малий! — видихнув Назар і взяв його на руки. Цуценя лизнуло йому підборіддя.
Сашко та його зграя пролізли в дірку слідом. Їх було четверо. Костик, Ваня, Роман. І звісно, Литвин — широкоплечий, на голову вищий за всіх.
— О, гляньте, у нашого ботана дружок з’явився, — скривився Сашко. — Дай-но сюди.
Він простягнув руки, і перш ніж Назар встиг відскочити, вихопив цуценя. Гавчик заскавучав, задрібцював лапами в повітрі.
— Відпусти! — закричав Назар, і сам здивувався власному голосу. Він замахнувся, але Сашко лише відступив на крок, тримаючи Гавчика за шкірку на загривку.
— А то що? Мамі поскаржишся? — регіт.
І тут з-за цегляної кладки, де темнілося провалля майбутнього підвалу, виринула Сірка. Велика, чорна, з білою смугою на грудях. Очі блимнули жовтизною. За нею — ще дві собаки, сусідські з пустиря, яких Назар іноді підгодовував. Вони вишкірилися, низько заричали.
Сашко завмер, хватка ослабла, і Гавчик беркицьнувся на землю й дременув до матері.
— Тікаймо! — не своїм голосом вискнув Костик.
І вся зграя рвонула до паркану, наминаючи калюжі, розбризкуючи бруд. Собаки не відставали — Сірка клацнула зубами біля п’яти Сашка, і той, злякавшись, перемахнув через паркан, обдерши долоні. Через хвилину все стихло.
Назар стояв і хапав ротом повітря. Сірка підійшла до нього, обнюхала черевик і повернулась до Гавчика, який із писком закопався в купу піску.
З вагончика вийшов Михайло Трохимович, сторож. Той самий, що вже кілька тижнів дозволяв Назарові гратися з цуценям. Він завжди ходив у старій джинсовій куртці з відірваним хлястиком.
— Ну, що за шум? — він почухав Сірку за вухом. — Еге ж, Жучко, розумію. А ти, хлопче, цілий? — зиркнув на Назара, і навіть під крутими бровами проступила усмішка.
Сторож називав Сірку Жучкою з першого дня їхнього знайомства — казав, що вона нагадує йому сусідську собаку з його рідного села під Лубнами. Назар же звик до імені, яке дав сам, тому й далі кликав її Сіркою. Собака охоче відгукувалася на обидва.
Назар витер мокрі очі рукавом. Він не плакав — просто вітер. Або пилюка.
— Все добре. Спасибі, Сірко.
Сторож похитав головою.
— Ходімо, чаю вип’єш, — він кивнув на вагончик, над яким вився димок. — Розкажеш, чого тобі ця шпана спокою не дає.
І Назар пішов. Але спершу почухав Гавчика за вухом і дав йому шматок бутерброда з докторською ковбасою. Пес схопив його так жадібно, що здавалося, ніколи нічого не їв.
***
А почалося все з переїзду. На початку вересня мама отримала місце на кондитерській фабриці «Домінік» у Полтаві. Їй світила посада майстра цеху, і вона сяяла, як начищена копійка. Пам’ятає Назар, як того вечора вони пакували коробки, і мама, замотуючи в газету чашки, тихенько мугикала «Червону руту». Він же сидів на підлозі й гортав старий атлас — на Лубни, на Полтаву, на якісь незнайомі села, — і відчував, як усередині все стискається. Покинути стару школу, де його хоча б не чіпали (ну, майже), і їхати в чуже місто, де нікого не знаєш — така собі перспектива.
Оселилися вони в дев’ятиповерхівці на масиві Левада. Квартира була однокімнатна, з виглядом на недобудований торговий центр. Коли Назар уперше зайшов, у коридорі стояв чужий запах — чи то фарби, чи то старих шпалер. Мама одразу взялася відмивати вікна й радісно коментувала, який тут «чудовий краєвид», а Назар роздивлявся візерунки плісняви в кутку стелі та слухав, як рипить підлога в під’їзді. Зате у сусідів жив папуга, який щоранку горлав: «Господарі! Чайник вимкніть!» — і це трохи розважало.
У школі №18, куди його записали, все склалося гірше нікуди. Першого ж дня хлопці з 5-Б помітили старенькі кросівки, стрижку «їжачок», яку мама зробила сама, і головне — окуляри. Такі, з пластмасовою оправою, які ще носив радянські часи. Назар не надавав цьому значення, поки хтось не кинув у нього зім’ятим папірцем зі словом «професор».
Мама вчила давати відсіч. — Вдариш раз — інші остерігатимуться, — казала вона, нарізаючи хліб. Але в Назара це не виходило. Коли він штовхнув Сашка в плече, у відповідь прилетіло так, що синці на ребрах не сходили тиждень.
Батька не було. Він поїхав на заробітки в Польщу, обіцяв дзвонити. Спочатку дзвонив раз на тиждень, потім раз на місяць. Востаннє Назар чув його голос півроку тому — тато сказав, що тепер працює в Чехії і що полюбив іншу. Мати тоді довго курила на кухні, хоча кинула ще до народження сина. Назар не ліз до неї — тільки наступного ранку помітив на підвіконні порожню пачку «Пріми» й недопиту каву. Він зрозумів, що тепер вони вдвох. І що про великого собаку, про якого він мріяв, можна забути.
Але звичка підгодовувати бездомних тварин нікуди не ділася. Він тинявся вулицями після школи, діставав із кишені недоїдки і шукав знайомі морди. Саме так він натрапив на будмайданчик за школою. Там, серед гір щебеню та арматури, сиділо цуценя. Воно було таке крихітне, що помістилося б у літрову банку. Назар присів, і воно побігло до нього, смішно переставляючи лапи на нерівному бетоні.
Він назвав його Гавчик. Бо той гавкав навіть на власний хвіст.
Через день він зустрів Михайла Трохимовича. Той вийшов з вагончика з бляшаним кухлем і примружився на хлопця. Але Сірка (так звали чорну суку, матір Гавчика) радісно метнулась до Назара, і старий змінився на обличчі.
— То це ти годуєш мою Жучку? — спитав він, і голос його, хоч і хрипкий, був майже привітний. — Давно не бачив, щоб вона отак комусь раділа. Ну, заходь, козаче, грітися.
Вони розговорилися всередині вагончика, де пахло мастилом і старими книгами. Над ліжком висів вицвілий плакат із зображенням Круглої площі в Полтаві, а на столі лежала колода карт, стягнута гумкою. Михайло Трохимович налив у горнятко міцний чай із заварником, на якому красувалася емблема «Ворскли». — Мені син колись на день народження подарував, — сказав він буденно. — Давно то було. — І більше не додав ні слова, лише розклав карти для гри в «дурня».
Назар майже завжди програвав, але не ображався. Сторож виявився самотнім дідом: дружина давно померла, син розбився на мотоциклі. Він охороняв цю недобудову вже третій рік. — Мені багато не треба, — повторював він. — Собаки — моя родина. Сірка тут прибилась, а тоді й ощеніла. Троє цуценят померзли, один — це твій Гавчик — вижив.
Назар зачастив на будівництво. Він розповідав старому про уроки, про те, що отримав одинадцять за контрольну з історії, а про Сашка мовчав. Але якось у школі Литвин притис його в роздягалці й видер сторінку з домашнім завданням — Назар невдовзі прибіг до вагончика з мокрими очима. Сльози так і побігли, попри всі мамині настанови про «чоловіки не плачуть». Михайло Трохимович налив ще чаю, а Сірка поклала голову хлопцю на коліно.
— Слухай сюди, сину, — сказав сторож, коли Назар заспокоївся. — От дивись, як воно буває. У тебе тепер є не тільки я, а й Сірка з Гавчиком. Вони своїх не дадуть образити.
Назар тоді не повірив. А виявилося, правду казав.
***
Після нападу собак на будмайданчику Сашко прийшов до школи з перебинтованою ногою. Патякав однокласникам, що на нього напала зграя скажених тварюк і що його батько-діляга напише заяву в поліцію.
Назар вислухав це з холодною спиною. Він вдень побіг до вагончика, але Михайло Трохимович зустрів його стурбований.
— Чув, твою школу вже обдзвонили. Приїдуть спеціалісти, будуть виловлювати. Треба Сірку з Гавчиком переховати.
— А куди? — в Назара відняло мову.
— Знайду. Ти йди додому й нікому нічого не кажи. Довірся.
Наступного ранку Назар насилу себе змусив піти на заняття. Класна керівничка, Олена Іванівна, перед уроками оголосила, що всім заборонено ходити за територію школи, бо там нібито оселилися небезпечні собаки. Вона ще щось говорила про колективну безпеку та заяви від батьків, але Назар уже не слухав. Він бачив, як Сашко Литвин на задній парті посміхається — широкою, масляною посмішкою переможця. Від цієї посмішки всередині все стигло. Назар зрозумів: це його війна, і вона ще не закінчилася.
Після уроків він ішов додому сам. Звичний шлях повз недобудову тепер був перекритий — біля дірки в паркані стирчав свіжий шматок фанери, прибитий на шурупи. Назар пришвидшив крок, звернув у двір, обійшов з іншого боку. З-поза вагончика долинав стукіт — мовби хтось забивав дошки. Він зазирнув обережно.
Михайло Трохимович стояв навколішки біля саморобної будки і прилаштовував дверцята. Поруч стояла стара переноска, обтягнута дротом. Сірка лежала в тіні вагончика, поклавши голову на лапи, і пильнувала, як сторож вовтузиться. Гавчика ніде не було видно.
— Заходь, — сторож не обертаючись упізнав кроки. — Бачив уже те оголошення?
— Бачив, — Назар сів навпочіпки поруч. — Що робитимемо?
— Готово, — Михайло Трохимович закрутив останній шуруп і витер руки об штани. — Тримай, ось ключі. Від вагончика і від переноски. Сьогодні ввечері поїду до села, тут недалеко, під Решетилівку. Брат мій двоюрідний там живе, має двір добрий. Сірку заберу, а Гавчика… — він затнувся, глянув на хлопця. — Гавчика тобі залишаю. На тиждень. Поживе у мене в будинку, поки шум ущухне. А потім ти мусиш його кудись прилаштувати. Бо тут їм тепер не життя.
Назар стиснув у долонях прохолодне залізяччя ключів. Він не мав ані найменшого уявлення, куди подіти цуценя. Квартира — однокімнатна, мама змінами на фабриці, сусіди скаржаться навіть на папугу.
— Я щось придумаю, — сказав він. — Дякую, Михайле Трохимовичу.
— Не дякуй. Ти краще подумай, що з тим хлопцем робити. Бо він так не відступиться, — сторож хитнув головою в бік школи. — Таким все життя мало, щоб когось гризти.
Ввечері Назар сидів на кухні й дивився, як мама розставляє банки з варенням. Вона щойно повернулася зі зміни, обличчя стомлене, але задоволене — сьогодні її цех здав партію тістечок на замовлення для міської адміністрації.
— Мам, — Назар крутив у пальцях кришку від банки. — Тут така справа. У мене є собака. Цуценя. Йому немає де жити. Можна, він трохи в нас побуде?
Мама поставила банку на стіл і обернулася. Назар очікував суперечки, крику, лекції про відповідальність. Але вона витерла руки об фартух, сіла навпроти.
— Розказуй, — сказала вона. — Все як є.
І він розповів. Про Сашка, про будівництво, про Михайла Трохимовича, про Сірку, яка захистила його, і про те, що тепер собак збираються виловити. Мама слухала, не перебиваючи, лише раз підвелася, щоб заварити чай.
— Ти тому з синцями ходив? — спитала вона, коли він закінчив. — А я думала, впав на фізкультурі.
Назар опустив голову.
— Я не хотів, щоб ти хвилювалася. А ще… — він затнувся. — Пам’ятаєш, як тато дзвонив востаннє? Я тоді подумав: ну от, один уже поїхав і не повернеться. Не хотів, щоб і ти через мене переживала ще більше.
Мама простягнула руку й зняла з нього окуляри, протерла кутиком фартуха.
— Дурнику ти, — вона говорила рівно, але пальці трохи тремтіли. — Я ж не в Чехію зібралася. Слухай сюди. Собаку — нехай буде. Але тиждень, поки не знайдемо постійне місце. У нас є знайомі в передмісті, я спитаю. А щодо того хлопця… Завтра я піду до школи. І поговорю з директоркою. Якщо треба — й до поліції. Бо те, що відбувається, — це не жарти. Але й ти мусиш мені пообіцяти, що більше не будеш носити все в собі. Домовились?
— Домовились, — Назар відчув, як у грудях щось розтискається.
Два дні потому Михайло Трохимович відвіз Сірку до брата в село. Назар прийшов попрощатися на світанку, поки все будівництво було оповите сивим туманом. Сірка сиділа в будці, поклавши голову на Гавчика, який солодко спав, притулившись до материнського боку. Коли сторож із переноскою наблизився, вона встала, неквапно обнюхала хлопцеві руки й лизнула долоню. Шорсткий язик залишив мокру смужку на пальцях.
— Я приїду до вас, — пообіцяв Назар. — З Гавчиком.
Сторож закрив переноску, поклав її на заднє сидіння старенької «Ниви» і завів двигун. Машина, підстрибуючи на вибоїнах, покотилася до виїзду з будмайданчика. Назар стояв і дивився, поки червоні габарити не розчинилися за рогом.
Гавчик тим часом жив у коридорі їхньої квартири. Мама поставила там стару коробку з-під взуття, постелила ганчірку. Цуценя спочатку скиглило ночами, але Назар виходив до нього, сідав поруч, і воно заспокоювалося, тикаючись мокрим носом у долоню. Сусіди нічого не сказали — лише папуга один раз пролунав: «Собака! Собака!» — і знову замовк.
У школі мама дотримала слова — поговорила з директоркою. Назар не знав деталей, але бачив, як Сашко ходив темніший за хмару і зривав злість на зошитах. Здавалося, все стихло. Та якось після уроків, коли Назар завертав за кут школи, Литвин виринув просто перед ним — цього разу один, без зграї.
— Думаєш, відмазався? — процідив він, заступивши дорогу. — Батьки прийшли, директорка пальчиком погрозила — і все? Та я тебе й без Костика зімну.
Назар відчув, як усередині знову закипає знайомий холод. Але щось було інакше. Він більше не тікав — стояв і дивився Сашкові прямо в обличчя. Щоки горіли, але голос не зірвався.
— Зімнеш, — визнав він. — А що далі? Знову в поліцію? Знову батьків викличуть? Ти ж не дурний, Сашко, сам розумієш — набридне їм із тобою панькатися. Може, простіше вже дати спокій?
Литвин стиснув кулаки, на шиї запульсувала жилка. Він стояв так кілька секунд, важко дихаючи, а тоді різко розвернувся й пішов геть, штовхнувши плечем паркан. Назар лишився на місці, відчуваючи, як серце калатає десь біля горла.
А наступного дня на перерві до нього підійшов Ваня — той самий, що завжди стояв у Сашка за правим плечем.
— Слухай, — він переминався з ноги на ногу, тримаючи в руках зошит. — У тебе з математики добре. Може, допоможеш із задачею?
Назар зняв окуляри, протер їх об светр, знову вдягнув. Потім подумав про Сірку, про Гавчика, про те, як Михайло Трохимович наливав чай із заварником «Ворскли» і казав: «Такі, як Литвин, самі відпадуть, коли їм нічим поживитися». І простягнув руку до зошита.
— Давай подивлюся.
***
Через тиждень мамина знайома з передмістя — тітка Ніна, яка тримала невелике господарство в Старих Санжарах, — приїхала по Гавчика. Назар сам виніс його до машини, загорнутого в старий шарф. Цуценя визирало з-під тканини, метеляючи хвостом.
— Ти приїжджай, — сказала тітка Ніна, приймаючи згорток. — І маму бери. У нас повітря гарне, молоко свіже. І Сірка ваша сумує, мабуть.
Назар кивнув. Він уже знав, що першого ж вихідного сяде на автобус і поїде до Решетилівки, а потім — до Старих Санжарів. Бо йому тепер є до кого їхати.
Він стояв на автобусній зупинці біля будинку, дивився, як віддаляється машина, і згадував, як сьогодні вранці мама діставала з шафи банку малинового варення, примовляючи: «Це тобі на сніданок, а завтра вранці — сідай на автобус о сьомій, бо до Решетилівки якраз встигнеш». Потім повернувся додому. З кухні пахло свіжими млинцями — мама стояла біля плити й перевертала їх лопаткою. Назар мовчки взяв зі столу один, гарячий, просто пальцями, і відкусив край.
