Дощ за вікном не вщухав. Вода збиралася на пожовклому підвіконні, протікала крізь щілину в розсохлій рамі й повільно капала в емальовану миску, яку я поставила ще зранку. Кап-кап-кап — наче хтось відраховував час до вибуху.
Я сиділа на своїй крихітній кухні, де навіть чайник доводилося вмикати через подовжувач, бо розетка була одна, і дивилася на мокрий дах сусідньої кам’яниці. У Львові завжди так — варто дощу, і старе місто починає плакати крізь усі свої шпари. Моя орендована «гостинка» на Погулянці була саме такою — з тріщинами, скрипучими дверима й запахом воску від натертого паркету, який пам’ятав ще австрійські часи.
Минуло три тижні, як я пішла від чоловіка. А в голові досі стояв той вечір.
Нас тоді було шестеро за столом. Окрім нас із Тарасом — його діловий партнер, пан Ярема, кремезний чолов’яга з будівельної компанії, його дружина та ще двоє їхніх спільних знайомих — архітектор і рієлтор. Тарас готував важливу угоду, і ця вечеря мала стати останнім штрихом, який переконає партнера вкласти гроші в його проект.
Я два дні не виходила з кухні. Вимочувала баклажани в солоній воді, щоб не гірчили, запікала свинячу вирізку в рукаві, викладала канапки з форшмаком на велике блюдо. Навіть скатертину купила нову — білу, з лляними серветками, які замочувала в крохмалі, щоб стояли колом.
Гості їли, пили угорське вино, хвалили тістечка. Пані Марія, дружина Яреми, навіть попросила рецепт мого морквяного торта. Я відчувала… ні, не гордість. Швидше, виконаний обов’язок. Як наймана працівниця, що вчасно здала звіт.
А потім Тарас відкрив другу пляшку «Шардоне» і вирішив, що настав час для його коронного номера.
— Ви ж знаєте, панове, — він обвів стіл піднятим келихом, — моя Соломія не завжди такою елегантною була. Я її, можна сказати, з провінційної дикості витяг. От ви б подивилися, в чому вона в школу ходила!
Я завмерла. Виделка застигла на півдорозі до рота.
— Розкажи, розкажи, — підштовхнув його Ярема, витираючи губи серветкою.
— Вона ж у Калуші виросла, — Тарас підморгнув мені так, ніби ми спільники в цій оповіді. — Батьки — прості люди, грошей катма. То в неї черевики були на два розміри більші, ще й підошва відклеювалася. І вона, мала, брала чорний лак для нігтів — єдиний, який у матері був, — і замазувала подряпини на носках. Кожен ранок. Бо соромно ж, дівчинка. А одного разу на уроці фізкультури той лак розтріскався на морозі, і вона стояла в коридорі біля батареї й плакала. Уявляєте?
За столом зависла така пауза, що стало чутно, як у сусідній кімнаті холодильник увімкнувся. Дружина Яреми опустила очі в тарілку. Рієлтор нервово покрутив у пальцях виделку.
Цю історію я розповіла Тарасові на другому році шлюбу. Ми лежали в ліжку, було за північ, за вікном шуміли трамваї на Личаківській. Він тоді обійняв мене, поцілував у маківку й прошепотів: «Тепер я є, і тобі більше нічого не треба фарбувати». Я вірила кожному слову.
А тепер він продав цей спогад за кілька секунд чужої уваги. Виставив мене бідною дівчинкою в дірявих черевиках, яку він, великий і щедрий, підібрав на шляху до успіху. Дивіться, який я герой — навіть таку замурзану відмив.
У мене всередині не обірвалося. Не защеміло. Стало холодно й прозоро, як вода в криниці взимку.
Я поклала виделку на край тарілки — зубцями вгору, акуратно, ніби це була остання дія в моєму старому житті.
— Тарасе, — мій голос прозвучав рівно, без тремтіння, — а ти не розповів гостям, чим усе закінчилося.
Він звів брову:
— Чим? Тим, що ти тепер за мною як за кам’яною стіною, от і все.
— Ні, — я зняла з пальця каблучку. Біле золото, гравіювання «Т + С» на внутрішньому боці. — Тим, що я того вечора прийшла додому, сіла на порозі й чорним лаком замалювала подряпини на черевиках. І він одразу став блискучим, рівним, майже новим. Я зрозуміла, що вмію лагодити те, за що інші викидають. А ти, Тарасе, зараз узяв і викинув усе, що ми будували п’ять років. Не полагодив — зламав. І цю тріщину лаком не замажеш.
Я поклала каблучку на скатертину, поруч із його тарілкою. Метал дзенькнув об край склянки.
— Соломіє, припини, — процідив Тарас. На його скронях запульсувала жилка. — Ми ж просто розмовляємо. Ти що, образливої комедії передивилася?
— Я не граю, Тарасе. Це була моя історія. Моя рана. А ти зробив із неї закуску до вина.
Я встала. Гості сиділи нерухомо, наче їх приморозило до стільців. Пан Ярема важко дихав і дивився кудись у стіну. Пані Марія стискала серветку так, що кісточки пальців побіліли.
У коридорі на вішаку висіло моє пальто. Поруч, на тумбочці, стояла сумка з документами, ноутбуком і парою змінної білизни. Я зібрала її ще вчора ввечері. Не тому, що знала напевно, — тому, що більше не могла вдавати, ніби все гаразд. Ця сумка стояла там уже тиждень. Я щоранку на неї дивилася й казала собі: «Може, сьогодні».
Сьогодні.
На сходах пахло мокрим тиньком і тютюном — сусід із четвертого поверху курив на підвіконні. Повз мене проскочив рудий кіт, що жив у під’їзді, — шмигнув униз, до дверей на вулицю. Я спустилася за ним, вийшла під дощ, набрала таксі.
— Куди їдемо? — спитав водій, літній чоловік у картатій кепці.
— На Погулянку, — сказала я. — Там вулиця Вільхова. Чекають мене.
Мама приїхала з Калуша наступного дня. Привезла банку малинового варення, теплі шкарпетки й старий альбом із фотографіями. Ми сиділи на кухні, пили чай із лимоном, і вона не ставила жодного запитання. Просто гортала альбом, показувала мені дитячі знімки — де я в тому самому светрі з чужого плеча, в тих самих черевиках, які фарбувала лаком.
— А пам’ятаєш, — сказала вона, — як ти їх потім віддала сусідській дівчинці? Вони їй якраз були. Ти сказала: «Хай носить, вони ще добрі».
Я не пам’ятала. Але тепер, дивлячись на мокрі дахи за вікном, я раптом зрозуміла, що це правда. Я завжди віддавала те, що мені було дорого. Довіряла те, що мало б залишатися всередині.
Тарас телефонував щодня. Спершу вимагав повернутися, бо «люди дивляться». Потім перейшов на маніпуляції: «Ти руйнуєш те, що ми будували». А потім, коли я не взяла слухавку вдесяте, написав повідомлення: «Пан Ярема відмовився від проекту. Казав, що не працює з тими, хто не вміє шанувати своїх. Ти задоволена?»
Я стояла біля дверей своєї «гостинки» й читала ці слова. На порозі лежав конверт — хтось просунув під двері. Усередині — вітальна листівка з лелекою й написом «З новосіллям» від пані Марії. Дружини того самого партнера. Вона вказала свій номер телефону й дописала внизу: «Якщо потрібна робота — у мене знайома тримає кав’ярню на площі Ринок. Їм потрібен бухгалтер».
Я розвернула листівку, поклала на стіл біля миски, у яку досі капав дощ. Краплі розбивалися об емаль, луна розносилася по всій кухні.
У шафі стояли мої старі черевики. Ті самі, з Калуша, які мама зберегла й привезла минулого тижня. Шкіра потріскана, підошва стерта, але на носках досі видно сліди чорного лаку. Він тримався двадцять років.
Я дістала їх, поставила на підвіконня поруч із мискою. Дощ за вікном посилився, краплі тепер стукали не в емаль, а просто в шибку — рівномірно, наполегливо. На підвіконні лежав шматок крейди, якою я вчора малювала схему розміщення меблів. Я взяла його й навпроти черевиків вивела на склі одне слово: «Досить». Крейда залишила білий слід на мокрому склі, по краях літер одразу побігли струмки води. Але напис тримався.
