Віра відклала смичок і прислухалась. У двері дзвонили — не настирливо, але впевнено, з тією інтонацією, яку вона навчилась розпізнавати за роки: «ми тут, відчиняй». Вона не чекала нікого. За вікном шумів дощ, і Скрябін на старій платівці саме замовк — голка застрягла на останній доріжці.
Їй сорок п’ять. Вона вчителька музики в львівській школі й живе сама у двокімнатній квартирі на Городоцькій, де стелі такі високі, що звук скрипки тоне десь під ліпниною. Квартира дісталась від бабусі — разом із меблями, старими нотами і запахом воску. За п’ятнадцять років Віра облаштувала тут усе під себе: рояль біля вікна, чашки — ручками вліво, книжки — за абеткою. Вона знала, що на третій полиці лежить «Доктор Фаустус» Манна, а в шухляді з нотами — недопитий «Байкал», бо вчора хотілось солодкого.
Дзвінок повторився. Потім — голос сестри Марти:
— Віро, ми ж домовлялись! Я з дівчатами. Ти що, забула?
Вона не забула. Вона сподівалась, що забудуть вони. Два тижні тому, коли Марта зателефонувала і сказала «ми в суботу заскочимо», Віра знітилась. Вона щойно закінчила заняття, в голові ще бриніли гами, і єдине, чого хотілось — скинути туфлі й лягти горілиць на килим. Але Марта вже все вирішила: вони з Іванкою і Тетяною, її сусідками по дачі, «просто зайдуть на каву, посидимо по-людськи». Віра тоді пробурмотіла щось схвальне, бо не вміла відмовляти сестрі — та була на вісім років старшою й досі дивилась на неї, як на молодшу, яку треба розворушити, витягнути зі шкаралупи.
— Зараз! — крикнула Віра, не рухаючись із місця. Подивилась на своє відображення у склі серванта: стара футболка з логотипом «Океану Ельзи», волосся зібране абияк, на підлозі — розкрита коробка з нотами. Вона щойно грала третю частину сонати Франка, ту, де смичок майже невагомий, і їй було добре. А тепер треба ставити чайник, діставати цукерки, усміхатись.
Справа не в тому, що вона не любить людей. Вона любить. Але — на відстані. У кав’ярні біля Оперного, де можна зустрітись на годину й розійтись. Вона обожнює свою роботу, бо там є партитура: урок триває сорок п’ять хвилин, потім учень іде. Усе передбачувано, у всьому є межі. А коли хтось переступає поріг її квартири, ці межі зникають. Гості залишають парасолі в коридорі, перекладають ноти на роялі, питають «а можна ще чаю?», і Віра відчуває, як повітря навколо густішає. Вона перетворюється на ту, ким бути втомилась: на гостинну господиню, що підливає, підкладає, підтакує.
Марта зайшла першою, зразу ж почала роззуватись і говорити одночасно:
— Ой, я ті напекла сирника, він ще теплий. Де в тебе тарілки? Ти би хоч світло в коридорі поміняла, ходиш у темряві. Дівчата, заходьте!
Іванка принесла пляшку домашньої наливки, Тетяна — коробку цукерок «Ромашка». Вони заповнили простір голосами, пакетами, компліментами квартирі («які в тебе високі стелі, ой, а це скрипка?»). Віра стояла посеред кімнати з чужим мокрим плащем у руках — куди його повісити, не знала. Вона спробувала вдихнути глибше, але в грудях стисло. Іванка вже сиділа в її кріслі — єдиному, де зручно читати, бо світло від торшера падає саме так, як треба. Тетяна гортала ноти на роялі, лишаючи сліди від цукерки на сторінках. Марта хазяйнувала на кухні, діставала чашки не з того боку шухляди, і Віра чула, як вони дзенькають — не своїм, чужим дзвоном.
Вона вибачилась і вийшла у ванну. Замкнулась. Стояла, дивилась на стару плитку з візерунком «під гжель», яку бабуся привезла ще з Києва. Рівно дихала, як вчили на курсах йоги — вдих на чотири, затримка, видих. «Вони підуть за годину, — думала вона. — Година — це шістдесят хвилин. Ти чула й гірше, на тих шкільних концертах, де грають «Собачий вальс» двадцять сьомий раз. Витерпиш».
Але легше не ставало. За дверима Марта розповідала про сусідку, яка продала квартиру й поїхала до Польщі, Іванка сміялась, Тетяна питала, чи є в неї кава без кофеїну. І всі ці звуки наповзали один на одного, як мокра шерсть, і Віра зрозуміла: вона не вийде. Не зможе зараз усміхатись і підливати чай.
Вона вимкнула світло у ванній, щоб здавалось, ніби там нікого, і навшпиньки пройшла в спальню. Лягла на ліжко, не знімаючи футболки, натягнула ковдру до підборіддя. Серце калатало, як у школярки, що прогулює урок. Вона чула, як сестра гукає її з коридору: «Віро? Ти де?», — і не відповідала. Нехай думають, що вона вийшла в аптеку, нехай шукають. Вона не могла зараз бути для них.
За десять хвилин у двері обережно постукали.
— Віро, ти спиш? — голос Марти втратив упевненість, став майже винним.
Віра не обізвалась.
— Ми, мабуть, підемо. Ти, певно, втомилась. Сирник на столі, чашки я помию. Відпочивай.
Вона чула, як вони збираються: шурхіт пакетів, дзенькіт чашок, які Марта ставила не на ті місця, шепіт Іванки («може, їй погано?»), стишене «та ні, вона просто любить побути сама» від Марти. І в цьому «любить побути сама» Віра за весь вечір відчула не сором, а вдячність. Сестра зрозуміла. Можливо, не до кінця, можливо, вважала це дивацтвом — але прийняла.
Коли клацнув замок вхідних дверей, Віра встала. Пройшла по квартирі, як після шторму. Чашка Іванки стояла на роялі, поруч — зім’ята серветка. У кріслі лишилась подушка, зсунута набік. У повітрі пахло чужою кавою і наливкою. Вона відчинила вікно, впустила холодне квітневе повітря, що пахло мокрим асфальтом і трамвайними дротами.
На кухні на столі лежав сирник, загорнутий у фольгу, і записка на старому конверті: «Це тобі. Не зникай надовго. Марта». Віра сіла на табурет, відламала край виделкою. Сирник був справді смачний — ніжний, із родзинками, саме такий, як у дитинстві. Вона їла й дивилась у вікно, де за Городоцькою світились вогні трамвая.
Вона не пішла мити чужу чашку. Не стала переставляти подушку в кріслі. Просто сиділа й думала, що завтра подзвонить Марті й скаже правду — не всю, але таку, яку сестра зможе почути: «Я не можу, коли багато людей. Давай зустрінемось удвох». А тоді встала, заварила собі чай у своїй улюбленій чашці — тій, що з тріщиною на вінцях, — і ввімкнула платівку з Франком.
Коли через два тижні у вікно постукав дощ, а телефон задзвонив знову, Віра зняла слухавку й почула радісне «привіт, це Оксана, я тут поряд, можна заскочити?».
— Оксанко, я сьогодні не можу. Давай завтра в «Під клепсидрою», о третій. Я пригощаю.
Поклала слухавку. Долила чаю в чашку з тріщиною. За вікном загуркотів трамвай №2.
