Дев’ятнадцять років потому
Уляна прокинулася від власного крику — дикого, нічного, що йшов ізсередини, ніби з неї видирали щось назовні. Андрій уже смикнув її за плече, його обличчя біліло в напівтемряві спальні.
— Ти що? Приснилося? — голос із хрипотою, він тільки-но заснув після вечірнього монтажу.
Вона сіла, тремтячи, вчепилася пальцями в край ковдри. Приснилося. Біла палата, панцирне ліжко, і жінка зі згортком, що простягає його їй. У тому сні завжди було чути, як крапає вода з крана в коридорі — мірно, глухо.
— Я винна тобі одну історію, — видихнула вона. — Слухай.
Це сталося, коли їй було вісімнадцять. Другий курс університету, хлопець, який перевівся до іншого міста, щойно дізнався. Батьки сказали: «Або навчання, або…». Вона вибрала навчання. Ну, не те щоб вибрала — просто дозволила, щоб усе йшло, як іде.
Уляна пам’ятала пологовий будинок на околиці Франківська до найменшої деталі. Там пахло хлоркою і прілим милом. У палаті було дві койки. На другій лежала жінка років сорока — пані Євгенія. Її син помер за добу до того. Вона не розмовляла, тільки дивилася у стіну, і плечі під казенною ковдрою іноді здригалися. Це було страшніше за будь-який плач.
За дверима почулися кроки. Увійшла лікарка — висока, з втомленим обличчям, волосся стягнуте в тугий вузол. За нею — медсестра з білим згортком у руках. У згортку було немовля. Дівчинка. Вона не кричала, тільки водила синюватими очима по стелі.
— Подивися, — лікарка нахилила згорток до Уляни. — Вона здорова. Ти можеш підписати відмову, але я зобов’язана сказати: потім ти не повернеш її назад. Ніколи.
Медсестра, молода, з пухким обличчям, схлипнула:
— У неї твої очі. Подивися! Як ти можеш?
Уляна глянула. Очі були темні, ще безбарвні. Їй здалося, що дівчинка дивиться просто на неї, хоча розуміла — немовлята не фокусуються. Щось у грудях стислося, але тут же втрутився страх, який говорив голосом матері: «Ти зруйнуєш собі життя».
— Заберіть, — сказала вона ледь чутно. — Я не хочу… Мені вчитися треба. У мене сесія.
— Сесія? — медсестра притисла згорток до себе. — Та ти що кажеш! Це ж дитина!
— Я не мати. — Уляна відсунулася до стіни, відчуваючи холодний метал ліжка спиною. — Я не можу нею бути.
Лікарка стояла довго, не кажучи ні слова. Пані Євгенія на сусідньому ліжку повернула голову, і Уляна на мить побачила її обличчя — зморшкувате, мокре, але без осуду. Тільки порожнеча. Лікарка нахилила голову медсестрі, і та вийшла, тримаючи немовля обома долонями, як крихку вазу.
Через годину Уляна підписала папери і вийшла з лікарні. На вулиці йшов дощ, вона забула парасольку, і вода стікала за комір. Вона думала, що стане легко. Не стало.
Андрій слухав, не перебиваючи. Коли Уляна замовкла, він поставив лише одне запитання:
— Ти хочеш її знайти?
Вона не відповіла. Боялася. Андрій обійняв її за плечі, і це було все, що їй тоді було потрібно.
Через два місяці він поклав перед нею теку. Уляна відкрила її тремтячими пальцями.
— Дівчинку вдочерила Євгенія Романюк. Та сама. Вона померла чотири роки тому. Тепер дівчині дев’ятнадцять, звуть Дарина. Живе в Долині, з вітчимом, паном Ігорем. Він після аварії не ходить. Дарина доглядає за ним, працює на заправці, вчиться заочно на бухгалтера.
— Господи… — Уляна притисла долоню до рота. Та сама жінка, яка втратила свого сина, забрала її дитину. І тепер дівчина лишилася сама з безпорадним батьком.
До Долини вони виїхали наступного ранку. За вікном «Шкоди» миготіли карпатські краєвиди, але Уляна нічого не помічала, тільки крутила в руках стару гумку для волосся — навпіл рвала, скручувала. У містечку пахло димом із пічок, на ринку продавали вовняні шкарпетки і сушені гриби в паперових кульках. Біля крамниці висіла табличка: «Проїзд у маршрутці — 12 грн».
Потрібна адреса виявилася старою триповерхівкою на околиці. Фасад колись був жовтим, а тепер облупився до бетону. У дворі гавкав прив’язаний пес, а на лавці сиділи дві бабусі й лузали насіння.
Уляна вийшла з машини, і ноги зробилися ватяними. З під’їзду вийшла дівчина. Худа, у джинсах, з русявим хвостом, штовхала перед собою інвалідний візок. У візку сидів чоловік — років шістдесяти, з сивою щетиною і чіпкими очима. Дівчина везла його легко, звично, і щось у її рухах було таке, від чого Уляні перехопило подих. Свої вилиці. Свій розріз очей.
— Здрастуйте, — Дарина зупинилася. — Ви до кого? Якщо з соцзахисту, то я вже сказала: батька в інтернат не віддам.
— Ми не з соцзахисту, — втрутився Андрій. — Ми… родичі.
— Які родичі? — Дарина звузила очі, стискаючи ручки візка. — У нас немає родичів.
— Далекої родички, — Уляна відчула, як горло перехопило. — Я двоюрідна племінниця вашої мами, Євгенії. Давно втратили зв’язок, а тепер дізналися, що її немає. Хотіли допомогти.
Дарина не зводила з них настороженого погляду. Але чоловік у візку випростався, наскільки дозволяла спина, і пильно глянув на Уляну. Його очі звузилися.
— Ви… — видихнув він так тихо, що тільки Уляна почула. — Ви Уляна?
Вона заклякла на місці. Звідки він знає? Женя не могла показати фото — вони бачилися лише в пологовому.
— Доню, — голосно сказав чоловік, не даючи Дарині часу на підозри. — Це справді родичка. Я пам’ятаю, Женя згадувала. І фото показувала. — Він перевів очі на Дарину. — Ходімо в хату, не стіймо на дворі.
Дарина трохи розслабилася, хоча все ще дивилася насторожено. Квартира була крихітна, але охайна. На кухні пахло гречаною кашею, на підвіконні стояв горщик із м’ятою. Андрій одразу перейшов до справи:
— Ми можемо переказати гроші. На ліки, навчання.
— Не треба нам грошей, — відрізала Дарина.
— Доню… — пан Ігор зітхнув. — Не гордися надто. Три місяці за світло винні. Ліків мені не купували вже два тижні. Ти на розкладачці спиш. Дай людям помогти.
Дарина закусила губу. В її очах блиснуло щось схоже на сльози, але вона втрималася.
— І навіщо вам це? — запитала тихо. — Я вам ніхто.
— Бо… — Уляна запнулася. — Бо Євгенія була мені не чужою. І тепер я хочу бути поруч.
Вона не збрехала. Майже.
Так почалося їхнє дивне життя. Спершу переказували по кілька тисяч гривень — на ліки для Ігоря, на навчання Дарини. Потім приїхали знову, привезли новий візок — легкий, зручний, із Німеччини. Дарина дивилася на нього, як на диво.
— Ви божевільні, — сказала вона. — Я вам навіть не родичка толком.
Уляна замовкла, зате Андрій знайшовся:
— Ну, ми такі. Любимо допомагати.
Потім він запропонував:
— Переїжджайте до Франківська. У нас є варіант квартири на першому поверсі.
Дарина сперечалася ще місяць. Кожного разу, коли Уляна телефонувала, вона відповідала коротко і сухо: «Ми самі впораємось». Але коли Ігорю стало зле, і «швидка» не могла підняти його з четвертого поверху, бо ліфт у будинку не працював, Дарина подзвонила сама. Голос був злий, але наляканий:
— Ви казали про квартиру. Вона ще є?
Квартиру вибрали в новобудові — світлу, з широкими дверима і пандусом. Уляна сама купувала фіранки на ринку, обирала світло-зелені, під колір м’яти. Ігоря поклали на операцію в обласну лікарню. Складна, дорога, але Андрій сказав: «Гроші — то папір, а ноги — то життя». За пів року пан Ігор почав ходити. Спершу з паличкою, потім сам. Дарина тоді зачинилася у ванній, і Уляна чула, як вона плаче — але це був інший плач, не той, що в палаті багато років тому.
Восени Дарина перевелася на стаціонар в університет. Уляна наполягла. Тепер вони вечеряли разом на кухні, де пахло яблучним пирогом. Андрій розповідав кумедні історії про клієнтів, які просили «вікна, щоб не дуло, але дешево». Ігор сміявся, розмішуючи чай із м’ятою. Дарина сиділа, підібгавши ноги, і її настороженість поступово танула.
Але одного вечора все зламалося.
Уляна лишилася сама в кімнаті Дарини — та просила позичити светр, але затрималася в коридорі з Андрієм. Уляна машинально глянула на відчинену шухляду комода. Звідти визирав куточок старої фотографії. Вона потягнулася за нею, навіть не думаючи, і застигла, впізнавши знімок. Її власне фото зі студентського квитка — таке саме Женя колись попросила в пологовому, «щоб дитина знала, від кого вона». І тієї ж миті до кімнати зайшла Дарина.
— Що ви робите? — голос пролунав різко, металево.
Уляна здригнулася, фото випало з рук. Дарина підійшла, підняла його, перевела погляд зі світлини на обличчя Уляни — і назад. У кімнаті зависла така тиша, що було чути, як на кухні Ігор переставляє чашку.
— Це ви? — запитала Дарина, і щось у її голосі змусило Уляну стиснутися. — Ви — та сама? Не племінниця, не родичка? Ви — та, що мене… викинула?
— Я не… — почала Уляна, але слова застрягли.
— Викинула, — повторила Дарина, і тепер її голос тремтів. — Через сесію. Я знаю. Мама Женя мені все розповіла. Вона казала, що дівчина була молода, перелякана, але… — Вона відступила на крок, закриваючи обличчя долонею, що тремтіла. — То були ви?
Уляну залило жаром. Вона відкрила рота, але Дарина не дала їй сказати.
— І ви думали, що грошима, квартирою, лікарями все згладите? Купите собі прощення? А якщо б не та аварія, ви б узагалі мене не шукали?
Крик вийшов здавлений, але страшний. Дарина важко дихала, і в цьому диханні було більше болю, ніж у будь-якому плачі. А тоді вона розвернулася і вийшла, грюкнувши дверима так, що задрижав горщик із м’ятою.
Уляна стояла, не в силах поворухнутися. За вікном гудів трамвай, а у вухах стояв лише один звук — той самий, із давнього сну: мірне, глухе крапання води з крана в лікарняному коридорі. Вона думала, що найгірше позаду. Виявилося — ні.
Пан Ігор знайшов її за півгодини на кухні, де вона сиділа, стискаючи порожню чашку.
— Я мав сказати їй правду раніше, — сказав він тихо. — Женя просила мене зберігати це фото, але я не думав, що ви коли-небудь з’явитесь. А потім ви прийшли, і я сподівався, що воно якось саме… розсмокчеться.
— Що мені робити? — запитала Уляна.
— Дайте їй час. Вона не від грошей відмовляється — вона від болю закривається.
Тиждень Дарина не виходила на зв’язок. Уляна залишила їй повідомлення, одне-єдине: «Я не прошу прощення. Я лише не хочу зникати знову». А потім додала: «Ти мені снишся. Від самого початку».
На восьмий день Дарина прийшла сама. Без попередження. Відчинила двері своїм ключем — Уляна дала їй запасний ще місяць тому. Пройшла на кухню, сіла навпроти. Обличчя бліде, під очима синці, але погляд прямий.
— Я вас ненавиджу, — сказала вона спокійно. — Тобто, намагаюся ненавидіти. Але у мене не виходить. Бо тато Ігор почав ходити. Бо мені не треба більше вибирати між ліками і хлібом. Бо ви дали мені те, чого не могла дати навіть мама Женя.
Вона замовкла, а потім простягла руку через стіл — невпевнено, як торкаються крихкої речі.
— Я не знаю, чи зможу колись назвати вас мамою. Але ви мені потрібні. І це мене лякає найбільше.
Уляна накрила долоню Дарини своєю долонею. Скільки вони так сиділи — невідомо. За вікном шумів вечірній Івано-Франківськ, десь грала музика з відчиненого вікна кав’ярні, а настінний годинник цокав мірно, звично. І в цьому звуці вже не було лікарняного відлуння — лише спокійний хід часу, що нарешті перестав відмотуватися назад.
Чай вистигав на столі, але ніхто про це не думав. За вікном почав опускатися перший сніг — лапатий, густий, він лягав на дахи сусідніх будинків, приглушував звуки і робив кімнату затишною. Уляна дивилася на сніг, на Дарину, на їхні руки, що досі лежали поруч, і відчувала, як щось усередині повільно розв’язується. Те саме, що стискало горло тієї дощової ночі біля пологового будинку і змушувало прокидатися від власного крику всі ці роки.
Дарина подивилася на неї — не всміхаючись, але без злості — і тихо, незграбно стиснула пальці.
