Тесля Ярослав Бондарук тридцять два роки різав дерево так, як інші дихають. У майстерні на Стрийській пахло лаком і тирсою, а взимку ще й буржуйкою — стара грубка стояла в кутку ще з часів, коли тут працював його батько. Синицю за вікном Ярослав годував щоранку, кидав на підвіконня крихти від маківки, купленої в кіоску навпроти, і вона вже звикла чекати.
Майстерню Ярослав відкрив у дев'яносто восьмому, коли повернувся з заробітків у Польщі з грошима на перший верстак — тоді, пам'ятає, за старий фрезер віддав триста доларів, останні. Потім купив другий верстак. Потім третій. За тридцять два роки з однієї кімнати виросло приміщення на сто двадцять квадратів, з учнями, з замовленнями на меблі з Києва й навіть із Варшави. Все записано на нього — і будівля, і обладнання, і клієнтська база.
Дружина Ярослава померла шість років тому. Залишився син, Тарас, і невістка Оксана — жінка, яку Ярослав любив, здається, більше, ніж рідну дочку любив би, якби вона в нього була. Оксана прийшла в родину двадцять сім років тому, дівчиськом, і саме вона останні три роки, поки Ярославу боліли суглоби й важко було довго стояти за верстатом, вела всю бухгалтерію майстерні. Рахунки, податки, розрахунки з постачальниками деревини з Рівненщини — все на ній.
А Тарас дерево не любив ніколи. Закінчив юридичний, працював у якійсь консалтинговій конторі в центрі міста, приходив у майстерню раз на місяць — і то по гроші.
Той вівторок, дев'ятнадцяте вересня, Ярослав пам'ятатиме довго. Він саме шліфував стільницю для замовлення з Тернополя, коли о пів на першу в майстерню зайшов Тарас — не сам, з якимось чоловіком у костюмі, той тримав тонку синю папку.
— Тату, треба підписати. Формальність, — сказав Тарас, навіть не привітавшись з Оксаною, яка сиділа за столом з рахунками.
Формальністю виявився договір дарування. Вся майстерня — будівля, три верстати, старий фрезер, куплений ще за перші зароблені в Польщі гроші, — переходила на ім'я Тараса. Повністю. Оксана, яка вклала в цей бізнес останні три роки життя, у документі не значилася взагалі.
— Це щоб податків менше платити, коли ти… ну, — Тарас затнувся, — коли щось станеться. Спадщина, оформлення — довго й дорого. А так одразу на мене.
Ярослав дивився на сина. Потім на Оксану — та збирала розкидані по столу рахунки в стос, підбивала краєчки, хоча вони й так лежали рівно.
— А Оксана тут при чому не значиться? — спитав Ярослав.
— Тату, ну ми ж з нею розлучаємося, — сказав Тарас так буденно, ніби говорив про погоду. — Місяць тому подали заяву. Не хотів тебе засмучувати, поки не оформили.
Оксана застигла з листком паперу в руці. Про це вона чула вперше — просто, ось так, між ділом, у батьковій майстерні, при клієнтові з синьою папкою.
— Стоп, — сказав Ярослав. — Що значить розлучаємося?
— Значить розлучаємося, — Тарас знизав плечима. — Ірина вагітна. Ми з нею вже пів року.
Слова впали в тирсу, як стружка з рубанка. Оксана поклала листок на стіл — акуратно, ніби це мало якесь значення, і провела по ньому долонею, розгладжуючи неіснуючу складку. Папір під пальцями раптом порвався — вона тримала його занадто сильно.
— Тату, підпиши, — повторив Тарас. — Юрист чекає, у нього ще зустріч о третій.
Ярослав узяв ручку. Дивився на договір — не тому, що не розумів, а тому, що розумів занадто добре. Син приніс папку в майстерню, де жінка, яку він зраджував пів року, саме зводила баланс за квартал. І хотів, щоб батько все підписав за десять хвилин, поки юрист не спізнився на іншу зустріч.
— А чому не почекати тиждень? — спитав Ярослав. — Обговорити спокійно.
— Тату, ну які тижні, — Тарас подивився на годинник. — Просто підпиши.
Ярослав відклав ручку.
— Знаєш що. Я подумаю.
Обличчя Тараса за секунду з байдужого стало роздратованим.
— Тату, це ж формальність, я казав…
— А я сказав — подумаю, — Ярослав не підвищив голосу, просто сказав це так, як говорив синові в дитинстві, коли той хотів залізти на дах сарая. — Юрист хай приходить, коли я вирішу.
Тарас пішов, грюкнувши дверима так, що дзенькнула ляда на верстаку. Юрист у костюмі мовчки згорнув синю папку й вийшов слідом.
Оксана далі сиділа за рахунками. Розірваний папірець лежав перед нею двома половинками, і вона все не бралася їх склеїти.
— Оксано, — сказав Ярослав, коли двері за ними зачинилися. — Ти залишишся тут працювати?
Вона довго дивилася на ці дві половинки, потім таки зсунула їх докупи.
— А куди мені йти, Ярославе Петровичу? — тихо сказала вона. — Тут я двадцять сім років. Тут я кожну дошку знаю на дотик. — Вона підвелася, підійшла до верстака, провела пальцями по щойно обробленій стільниці з Тернополя, ніби перевіряла, чи всюди рівно. — А Тараса… не знаю навіть, коли перестала чекати його по вечорах. Давно вже. Просто ніколи вголос не казала. А сюди щоранку бігла із задоволенням.
Ярослав більше не питав.
Наступного дня Ярослав пішов у нотаріальну контору на Личаківській сам, без сина. Взяв з собою тільки документи на будівлю і три роки бухгалтерських звітів Оксани — акуратні, підшиті, з її почерком на полях.
— Розлучення в них ще не оформлене, — попередив нотаріус, гортаючи документи. — Але майно ваше, дарувати можете кому забажаєте. Тільки майте на увазі — оскаржити дарчу після підписання буде майже неможливо.
— Мені й треба, щоб було неможливо, — сказав Ярослав.
За тиждень договір був готовий — не той, що приносив Тарас, а новий. Ярослав переписав майстерню на Оксану — повністю, з правом власності на будівлю, верстати й клієнтську базу. У документі стояла точна цифра: за оцінкою нотаріуса нерухомість і обладнання коштували чотириста двадцять тисяч гривень. Оксана лишалася в справі, яку сама тягнула останні три роки, а Тарас — той, хто прийшов з юристом і синьою папкою, — не отримував нічого, крім свого прізвища на дипломі й дитини від Ірини, яку сам обрав замість дружини.
Тарас дізнався за два тижні — приїхав забрати свій верстак і побачив нову вивіску над входом "Майстерня Оксани Бондарук". Двері майстерні були замкнені на новий замок, ключ від якого був тільки в Оксани й Ярослава.
— Тату, ти що, здурів? — крикнув Тарас у слухавку, коли додзвонився. — Це ж моя спадщина!
— Спадщина буде тоді, коли я помру, — відповів Ярослав спокійно. — А поки я живий — майстерня моя, і подарував я її, кому схотів. У нотаріуса, при свідках. Оксана три роки тягнула цю справу, поки в тебе Ірина під боком була вагітна. Тепер тягтиме далі — вже як власниця.
— Я подам до суду! Знайду адвоката, доведу, що ти був не в собі!
— Подавай, — сказав Ярослав. — Тільки спершу спитай свого юриста, скільки в тебе на це часу і як плануєш доводити, що тесля з тридцятидвохрічним стажем при нотаріусі раптом розум втратив. А потім передзвони, якщо ще матимеш що сказати.
Він поклав слухавку й більше не піднімав — телефон дзижчав і замовкав, дзижчав і замовкав ще з годину.
У майстерні Оксана саме розкладала нове замовлення з Тернополя на верстаті — тому самому, за яким тридцять два роки працював він сам.
— Ярославе Петровичу, а якщо він таки подасть до суду?
— Хай подає. — Ярослав узяв рубанок, провів долонею по дереву, зняв першу тонку стружку. Вона впала на підлогу закрученою спіраллю, поруч з учорашньою.
Оксана нахилилася, підняла ту стружку, покрутила в пальцях і поклала на підвіконня — поряд із крихтами для синиці.
