Олег Завадський завжди вважав, що світ обертається навколо нього. Тому коли він сідав у свій чорний «лексус» біля офісу на вулиці Стрийській, то навіть не озирнувся. Поруч із ним вмостилася Дарина — двадцятитрирічна секретарка з ідеальною зачіскою й червоним «фольксвагеном», який вона паркувала на три місця одразу.
— У Кострино, — кинув він дружині в телефон. — Постачальники, документи. На три дні.
Віра тоді стояла на кухні й дивилась, як на екрані згасає виклик. У неї на плиті підгорали сирники для свекрухи — пані Лариса любила, щоб із золотистою скоринкою, але м’які всередині. Вона відставила пательню на холодну конфорку й підійшла до відчиненого вікна: там горобці обсіли стару шовковицю, і вітер гойдав гілля. Десь на дев’ятому поверсі сусідньої багатоповерхівки гавкав пес — той самий лайливий джек-рассел, якого вона чула щоранку.
Віра зняла фартух, вимкнула газ і сіла за стіл.
Вона не телефонувала йому більше того вечора. Бо знала: у Кострино з Дариною їздять не по документах. Про це знав увесь офіс — від кур’єра до головного бухгалтера. Всі, крім пані Лариси.
А через дві доби пані Ларисі стало зле.
Віра сама викликала швидку. Сама тримала свекруху за руку, поки та хапала ротом повітря, — пальці в пані Лариси були холодні й сухі, зі слідами борошна (вони вдень пекли пиріжки з вишнями). Сама їхала в реанімаційному відділенні, дивлячись на миготіння львівських вулиць за вікном карети. Проспект Чорновола, площа Ринок — усе пролітало повз, наче чуже кіно.
Вона набирала Олега двадцять сім разів. Двадцять сім.
На двадцять восьмий їй відповів автоінформатор: «Абонент поза зоною».
Пані Лариса померла о третій ночі. Інфаркт. Лікар вийшов у коридор, зняв шапочку й сказав: «Ми зробили все можливе». Віра тоді стояла біля автомата з кавою, і в неї в руці був пластиковий стаканчик. Вона так і не випила жодного ковтка — просто тримала його, доки кава не стала холодною.
Похорон вона організувала сама. Домовилась із храмом на вулиці Руській, замовила автобус, знайшла місце на Личаківському цвинтарі — пані Лариса колись казала, що хоче лежати там, де видно старе дерево. Віра пам’ятала.
Батько Олега, пан Роман, приїхав із Відня за три години до церемонії. Він стояв біля труни, сухий і прямий, як цвях, і тільки раз перепитав:
— А Олег?
Віра не відповіла. Вона дивилась, як священник читає молитву, і думала про те, що забула заплатити за проїзд у трамваї — п’ятнадцять гривень, дрібничка, але чомусь саме ця думка крутилась у голові.
Коли Олег повернувся до Львова, він був засмаглий і пахнув дорогим одеколоном. У руці — шкіряна сумка з речами. На порозі офісу його зустрів бухгалтер Степан — блідий, із червоними очима.
— Пане Олеже… — Степан замовк. Потім видихнув: — Ваша мама померла. Її вже поховали.
Олег відчув, як щосили закалатало в скронях.
— Що?
Але Степан уже простягав йому конверт. Там лежало свідоцтво про смерть, документи на розлучення й записка. Почерк Віри — рівний, без жодного завитка.
«Олеже, твоя мати знайшла спокій. Я зробила те, чого не зробив ти. Її прах я забираю — вона колись просила відвезти її туди, де тихо. Не шукай мене. Не тому, що бажаю зла. А тому, що вже досить. Віра».
Він перечитав тричі. Потім ще раз. Знизу лежала угода про розірвання шлюбу — у графі «майнові претензії» стояло одне слово: «Відсутні».
Олег сів прямо на підлогу в коридорі — ноги просто підкосилися. Йому здалося, що повітря в офісі стало густим, як холодець, і він не міг вдихнути. Дарина щось щебетала позаду — він навіть не чув слів.
Через півтори години зателефонував батько. І ця розмова добила Олега остаточно.
Виявилося, що пані Лариса бачила фото. Хтось із колег надіслав їй на вайбер знімки з гірськолижного курорту в Славському — Олег і Дарина, обійнявшись, на тлі підйомника. Жодної робочої поїздки. Жодних постачальників.
— Вона дивилась на це фото майже годину, — сказав пан Роман глухим голосом. — А потім викликали швидку. Твоя дружина була поруч. А ти — де ти був?
Олег мовчав.
— Віра подала на розлучення, — продовжував батько. — І я повністю її підтримую. Можеш вважати це офіційною позицією родини.
Наступного тижня Олег жив у тумані. Адвокати, детективи, дзвінки знайомим на кордоні — Віра наче розчинилась у повітрі. Подруга сказала, що вона зібрала речі за одну ніч і виїхала зі Львова. Куди? Невідомо.
Квартира на вулиці Левицького стояла порожня. Олег зайшов туди сам — і застиг. Усе було прибрано до блиску: жодної пилинки, жодної зайвої речі. На кухонному столі — чашка з недопитим чаєм. Поруч лежав старий фотоальбом, розгорнутий на сторінці, де вони з Вірою стояли під аркою закоханих у Стрийському парку. Сім років тому.
Він узяв альбом до рук — із нього випала ще одна записка. Усього два рядки:
«Ключі в консьєржа. Кота забрала».
Олег опустився на диван. Механічно перегорнув кілька сторінок — там були знімки з їхньої першої спільної поїздки в Карпати: Віра в кумедній в’язаній шапці, він тримає її на руках біля водоспаду. На іншій — пані Лариса за святковим столом, піднімає келих і сміється.
Він згадав, як Віра просила завести кота три роки тому. Він тоді відмахнувся: «Потім». А тепер кіт — сірий мейн-кун на ім’я Сірко — поїхав із нею.
Останній дзвінок пролунав від Лари — адвокатки Віри. Вона говорила спокійно, без жодної агресії:
— Пане Завадський, усі питання щодо розлучення тепер вирішуються через мене. Пані Віра не бажає особистого контакту. Жодних претензій на майно вона не має.
— Я хочу її побачити, — видихнув Олег. — Дайте мені хоча б адресу.
— Ні, — рівно відповіла Лара. І додала: — До речі, у заповіті вашої матері є уточнення. Спадкоємицею вказана не ви. А Віра.
У трубці запала тиша. Олег продовжував гортати альбом, не усвідомлюючи цього. На останній сторінці був конверт, якого він раніше не помічав. Всередині — лист від матері, датований двома тижнями раніше. Почерк пані Лариси — тремкий, старечий, але розбірливий: «Сину, якщо ти це читаєш, мене вже немає. Я все знаю про тебе й Дарину. І я не засуджую — на те Божа воля. Але Віра — вона мені як донька. Подумай про це. Мама».
Альбом закрився сам собою. Олег сидів нерухомо, дивився на темне вікно, де за дощовим склом розпливалися вогні вечірнього Львова, і намагався згадати, коли востаннє дзвонив матері просто так, без приводу.
А Віра в той самий час сиділа в купе нічного потяга «Львів — Рахів». Пані Лариса колись розповідала їй про полонину Драгобрат, де вони з паном Романом зустріли світанок сорок п’ять років тому. «Там так тихо, що чути, як росте трава», — казала свекруха. Віра везла її прах саме туди.
На столику у вагоні стояв термос із чаєм, лежав квиток за триста сорок гривень і спав Сірко, згорнувшись калачиком на сусідньому сидінні.
За вікном пропливали карпатські схили — темні, мовчазні, вкриті туманом. Вона вдивлялась у них і думала, що завтра на світанку буде на місці.
