Ольга Вакуленко відкрила конверт за кухонним столом, між чашкою з-під кави і квитанцією за світло. Лист був із Дніпровського районного суду. Перше речення прочитала тричі, поки дійшло.
Її зять, Максим Собчук, подав заяву про виділення частки в автомайстерні на вулиці Наукова. Майстерні, яку заснував її чоловік, Роман, у дев'яносто восьмому, коли ще ремонтував "Жигулі" за розрахунок продуктами.
Роман помер чотири роки тому. Майстерню записав навпіл на доньку, Ірину, і навпіл на Ольгу. Максим, чоловік Ірини, керував нею роками — вів облік, замовляв запчастини, тримав на ставці двох механіків. Ольга ніколи не втручалася. Заїжджала іноді після роботи, сідала у старе крісло в приймальні, пила чай з термопота, дивилася, як хлопці піднімають машини на підйомнику.
Три місяці тому померла Ірина. Раптово, в обласній лікарні, ускладнення після грипу, які лікарі недооцінювали до останнього дня. Ольга поховала доньку в лютому, в мороз, що щипав щоки сильніше, ніж мав би. Відтоді з Максимом розмовляла разів зо три — на поминках, раз по телефону щодо спадщини, раз випадково в АТБ, де він відвів очі і пішов до іншої каси.
Тепер їй прислав суд.
Подзвонила йому того ж вечора. Взяв слухавку після п'ятого гудка, на фоні працював телевізор і чувся голос його нової дівчини, Каті, з якою він познайомився через шість тижнів після похорону Ірини.
— Максиме, я отримала папір із суду.
— Ну так. Адвокат казав, що це формальність.
— Формальність. Ти хочеш викупити мою частку майстерні мого чоловіка.
— Ольго Петрівно, я там працюю шістнадцять років. Ірина хотіла б, щоб я продовжував нею керувати.
Сказав це так гладко, що на мить вона подумала — а може, доньці справді цього хотілося б. Потім згадала, як Ірина дзвонила їй минулого року, плачучи в слухавку, що Максим знову зняв із каси майстерні дванадцять тисяч гривень на щось, чого не хотів пояснювати.
— А скільки ти мені запропонуєш за мою половину?
— Оцінювач визначив вартість всієї майстерні в три мільйони вісімсот тисяч. Твоя половина — мільйон дев'ятсот. Можу дати мільйон п'ятсот, частинами.
Мільйон п'ятсот замість мільйона дев'ятисот. За те, що її чоловік будував тридцять сім років, цеглину по цеглині, ключ по ключу, поки з бляшаного навісу не виріс цегляний будинок із чотирма постами і малярним цехом.
— Мені треба подумати, — сказала вона і поклала слухавку, поки голос не затремтів.
Тієї ночі не спала. Сиділа біля вікна своєї квартири на Тополі, дивилася на двір, де сусід, дядько Гриша, чіпляв на "Опель" зимову гуму, хоч снігу ще не було — така в нього була звичка, перевіряти техніку заздалегідь, завжди зарано. Десь нижче гавкав пес, той самий, що завжди, худий двірняк із сім'ї з першого поверху, який ненавидів листоношу й снігоприбиральну машину однаково сильно.
Вранці подзвонила своїй племінниці, Марині, юристці з Кам'янського, яку бачила максимум двічі на рік на іменинах.
— Тітонько, покажи мені нотаріальний акт і заповіт дядька Романа. І нічого не підписуй у того його адвоката.
Марина приїхала в суботу, з портфелем і термосом кави, бо — як сказала — "у тебе, тітонько, кавоварка, певно, знову не працює". Розклали папери на тому самому кухонному столі, де три тижні тому лежав конверт із суду.
Виявилося, що заповіт Романа містив пункт, про який Ольга забула, бо в день його оголошення думала лише про те, як не хоче, щоб це був останній раз, коли чує його ім'я, вимовлене вголос сторонньою людиною. Пункт говорив, що в разі продажу чи передачі частки майстерні особі поза сім'єю, інша сторона має переважне право викупу за оцінкою — і ця оцінка має бути затверджена обома співвласниками, а не замовлена одноосібно.
Максим замовив оцінку сам. Без її підпису.
— Це анулює всю основу його позову, — сказала Марина, постукуючи нігтем по пункту. — Він намагався тебе залякати папером із суду, розраховуючи, що ти не перевіриш процедуру.
Ольга відчула щось, що не було полегшенням. Було ближче до злості, тієї давньої, спокійної злості, яка не кричить, а просто починає діяти.
Зустріч скликала сама, в майстерні, в середу вдень, коли обидва пости були зайняті і механіки не могли вдавати, що не чують. Максим прийшов із Катею, що само по собі було переходом якоїсь межі — це не було її місце, ніколи не було.
— Я принесла нову оцінку, — сказала Ольга, кладучи на стіл теку від незалежного оцінювача з Дніпра, затвердженого обома, згідно з пунктом заповіту. — Чотири мільйони сто тисяч. Ринок піднявся відтоді, як ти зробив рекламу малярного цеху в інтернеті.
Максим зблід.
— Це не… ми ж домовлялися на ту суму.
— Ні на що ми не домовлялися. Ти мені наказував підписати. Це різні речі.
Вона дістала з теки другий документ — довіреність на Марину представляти її інтереси і офіційний лист, що скасовує згоду на всі попередні усні домовленості.
— У мене є пропозиція, — продовжила вона. — Я продаю свою половину. Не тобі. Компанії "Лисенко і сини" з Кам'янського, яка обслуговує автопарки і шукає точку в Дніпрі. Вони заплатять два мільйони сто тисяч за мою частку, готівкою, протягом тридцяти днів. Я вчора з ними говорила.
— Ти не можеш просто так… це наша майстерня, я тут шістнадцять років…
— Це була майстерня мого чоловіка. Ти в ній працював. Це різні речі, Максиме.
Катя смикнула його за рукав, щоб пішли, але він не зрушив з місця, дивився на теку, ніби вона могла змінити зміст, якби дивитися досить довго.
— У тебе є переважне право викупу за тією самою ціною, — додала Марина збоку. — Тридцять днів, згідно з пунктом. Якщо не зберете кошти, угода з "Лисенком" набуває чинності автоматично.
Не зібрав. Ольга дізналася про це через місяць від нотаріуса, коли підписувала остаточні документи передачі частки. Максим подзвонив їй за день до того, просячи ще два тижні — банк відмовив у кредиті, бо його платоспроможність, як з'ясувалося, була обтяжена позикою, про яку Ірина так і не дізналася.
— У мене вже немає часу роздавати, Максиме, — сказала вона спокійно і поклала слухавку.
Компанія "Лисенко і сини" залишила обох механіків, змінила лише вивіску над в'їздом. Максиму дали три місяці на пошук нової роботи, згідно з умовами передачі, хоча ніхто його до цього не зобов'язував. Ольга іноді проїжджала повз, дорогою на кладовище на Централці, де тепер лежали поруч і чоловік, і донька. Нова вивіска блищала на сонці інакше, ніж стара, побита, зі сколами фарби біля літери Р від імені Роман.
Гроші від продажу вона розділила на дві частини: мільйон сто тисяч поклала на депозит для онука, сина Ірини, до його вісімнадцятиріччя через одинадцять років, а решту залишила на рахунку, про всяк випадок, як казав Роман, хоча ніколи не уточнював, який саме випадок мав на увазі.
