Мене звати Костянтин, мені вісімнадцять, і на випускний я прийшов не з дівчиною, а з бабусею. Тільки-но ми зайшли до актової зали школи № 11 на околиці Полтави, хтось із задніх рядів свиснув — і почався регіт.
Мама померла, коли мені було три дні. Про батька я знаю лише прізвище в моєму свідоцтві — він зник ще до того, як я зробив перший крок. Виростила мене бабуся, Ярослава Панасівна. Їй було п'ятдесят чотири, коли вона забрала мене з пологового додому в старій колисці, яку сусід приніс з горища.
Руки в неї потріскані від хлорки й соди — вона мила підлоги в нашій же школі, у три зміни, за три тисячі двісті гривень на місяць. Ще прибирала під'їзди на вулиці Шевченка, де ми жили в однокімнатній квартирі з протіканням у кутку ванної, яке так і не полагодили за одинадцять років.
По суботах вона смажила деруни — навіть тоді, коли в гаманці залишалося на хліб і молоко. По вечорах читала мені вголос "Тореадорів з Васюківки", хоча очі в неї злипалися після зміни. На кожен мій виступ у школі приходила, сідала в останньому ряду й аплодувала гучніше за батьків з першого ряду.
У школі мене дражнили ще з п'ятого класу. "Твоя бабця з відром ходить, а ти в столову без черги лізеш?" — кричав хтось у роздягалці. Дівчата затуляли носи, коли Ярослава Панасівна проходила з візком повз кабінет хімії. Я все чув. Я все бачив. Але вдома мовчав — не хотів, щоб вона дізналася, як над нею сміються через мене.
На випускний я запросив саме її. Спершу вона подумала, що я жартую, потім казала — не варто, засміють хлопця. Врешті погодилась. Дістала з шафи синю сукню в дрібну квітку, куплену ще на її власне весілля тридцять два роки тому, і всю дорогу до школи повторювала, що в неї немає нічого пристойнішого.
Коли заграла перша повільна пісня, я підійшов до неї і простягнув руку:
— Потанцюємо?
Вона розгубилася, але встала. І тут зала вибухнула сміхом.
— Костик, а дівчини своєї немає? — крикнув хтось із класу.
— Він прибиральницю на бал привів! — додав інший голос, і кілька хлопців заіржали так, що аж луна пішла коридором.
Рука бабусі затремтіла в моїй. Вона спробувала посміхнутися і тихо сказала, що піде — щоб не псувати мені вечір.
Я не відпустив її руку. Підійшов до діджейського пульта, попросив зупинити музику і взяв мікрофон.
Зала завмерла. Хтось ще хихотів у кутку, поки я не почав говорити.
— Ця жінка мила підлоги в цій школі одинадцять років, — сказав я, і голос трохи здригнувся, але я не зупинився. — Вона робила це, щоб я міг сюди ходити, мати форму, зошити й обід у столовій. Її звуть Ярослава Панасівна, і сьогодні вона моя пара на випускний, тому що більше нікого в мене немає — і нікого кращого мені й не треба.
У залі стало настільки тихо, що чути було, як гуде кондиціонер під стелею.
Далі я сказав те, чого раніше не наважувався сказати навіть їй самій: що знаю про всі кпини за одинадцять років, що мовчав, аби не завдати їй болю, і що більше мовчати не збираюся. Що той, хто сміється над людиною за роботу, яка годує чужу дитину, сам не вартий і краплі того поту, який вона пролила на цих підлогах.
Класна керівниця, Олена Григорівна, підвелася перша й почала плескати. За нею — директорка. Потім — ще хтось із батьків у залі. Той хлопець, що першим крикнув про "прибиральницю", стояв червоний і дивився в підлогу.
Я поклав мікрофон, повернувся до бабусі — вона стояла, притискаючи долоню до рота, і плечі в неї трусились. Ми таки станцювали той повільний танець, під оплески всієї зали, і ніхто більше не сміявся.
Через тиждень після випускного я зайшов до кабінету директорки школи, Валентини Іванівни, з татовою — точніше, бабусиною — трудовою книжкою в руках і своїм атестатом. Попросив довідку про стаж роботи Ярослави Панасівни для пенсійного фонду: їй виповнювалось шістдесят три, і до пенсії за віком їй бракувало ще двох років страхового стажу через ті часи, коли вона доглядала за мною немовлям без офіційного оформлення.
Я сів з нею за стіл на кухні тієї ж квартири на Шевченка, розклав папери — трудову, довідки з двох попередніх місць роботи, виписку з пенсійного фонду — і ми рахували роки й місяці, як рахують гроші перед великою покупкою. Не вистачало сімнадцяти місяців.
Я подав заяву на прискорений курс за держпрограмою перепідготовки для людей передпенсійного віку — не для бабусі, для себе: вивчився на електрика за три місяці замість вступу до університету одразу, влаштувався в комунальне підприємство "Полтаватепломережа" на дев'ять тисяч гривень, і ці сімнадцять місяців офіційного стажу вона добрала вже не як прибиральниця, а як помічниця вихователя в тій самій школі — посаду для неї виклопотала якраз Олена Григорівна.
У квітні наступного року Ярославі Панасівні прийшло перше пенсійне посвідчення. Вона тримала його в руках за кухонним столом довше, ніж читала будь-яку книжку мені вголос, а потім поклала поруч зі старою квитанцією про плату за курси на моє ім'я — тими самими, які раніше оплачувала вона.
Ту синю сукню в квітку вона більше в шафу не прибрала. Повісила на видне місце, поруч із дзеркалом у коридорі — там вона висить і досі.
