"Приведи Мурчика. Хочу з ним попрощатися востаннє." Голос у Тараса Іллєнка був тихий, ледь чутний — хвороба забрала майже все, крім цього шепоту. "Тільки не тягни його силою, Максиме. Поговори з ним. Він усе розуміє, він же в мене розумник."
Максим кивнув і вийшов із кімнати.
Квартира стояла на четвертому поверсі старої дев'ятиповерхівки на околиці Полтави, з вікна виднілися тополі й дах сусідньої школи. У коридорі пахло валеріанкою і чимось лікарняним — тим запахом, який з'являється в оселі, коли в ній довго хворіють. На кухні тихо цокав старий настінний годинник, той самий, що висів там ще з весілля Тараса, тридцять два роки тому.
Мурчику було чотирнадцять. Рудий, з білими лапами, майже сліпий на праве око. Останні два роки, відколи Тарас злігся, кіт не відходив від нього ні на крок. Вони проводили довгі години вдвох — старий чоловік і старий кіт, обидва втомлені, обидва мовчазні. Іноді Максим заходив і бачив: батько лежить, дивиться в стелю, а Мурчик сидить поруч на ковдрі, притиснувшись боком до його стегна. Ні той, ні інший не потребували більшого.
Коли Максим повернувся з котом на руках, батько вже ледве ворушив пальцями. Рука тремтіла на ковдрі. Очі — ще живі, ще уважні — шукали щось у кімнаті. Когось.
Максим обережно поклав Мурчика на ліжко, ближче до подушки.
— Попрощайся з татом, Мурчику. Він тут.
Але коту пояснення були не потрібні. Він одразу рушив уперед, упевнено, наче добре знав дорогу навіть напівсліпим оком, і притиснувся всім тілом до обличчя господаря.
— Мурчику… — видихнув Тарас. — Мій Мурчик.
Кіт торкався мордочкою його щік, повік, губ. Обережно. З якоюсь безмежною ніжністю — так, ніби намагався запам'ятати кожну рису. Ніби знав, що це прощання востаннє.
З втомлених очей потекли сльози — без звуку, без схлипів.
Величезним зусиллям чоловік підняв руку. Легку, тремтячу. Поклав її на тепле хутро свого друга. Пальці вже майже не слухалися. Але Мурчик відчув цей дотик — і присунувся ще ближче, наче своїм теплом міг відтягнути неминуче, забрати весь біль.
— Дякую… за все…
Це були майже останні його слова. Потім рука завмерла.
А Мурчик не поворухнувся. Лишився там, біля обличчя. Мовчазний вартовий.
У кімнаті стало так тихо, що ця тиша здавалася нереальною. Тільки муркотіння кота — рівне, безперервне, наче молитва, наче хтось намагався втримати життя ще на кілька хвилин.
Максим сів на край ліжка. Взяв батькову долоню у свої.
— Тату… ми тут. Ти не сам.
Тієї миті Мурчик підняв голову і нявкнув. Один раз. М'який звук, у якому було стільки почуття, що Максим заплющив очі, щоб стримати сльози.
Потім кіт знову торкнувся закритих повік господаря. Раз. Другий. Третій. Ніби хотів увібрати в себе весь страх, увесь біль, кожен слід самотності.
Ніхто не рахував годин. Час у тій кімнаті зупинився — між чоловіком, що йшов з цього світу, і котом, який відмовлявся відпускати його самого.
Коли настав ранок, Мурчик усе ще був там. Не відсунувся ні на сантиметр. Не злякався. Пролежав поруч до самого кінця, оберігаючи останню тишу свого найкращого друга.
І тільки коли Максим узяв його на руки і притиснув до грудей, Мурчик видихнув — довго, протяжно. Сховав мордочку в його долоні. І завмер.
Він зробив усе, що міг. До останньої миті. До останнього подиху.
Максим сидів так довше, ніж треба було, — з мертвим батьком на ліжку й живим котом на руках, і не міг змусити себе встати першим. За вікном уже їхав перший тролейбус, десь грюкнули двері під'їзду, сусідка внизу вмикала радіо — звичайний ранок, який тепер здавався зайвим.
Мурчик прожив у Максима ще три роки. Спав на батьковій подушці, яку той так і не поміняв. А коли настав і його час, Максим сам відніс його на той самий диван у кімнаті — і сидів поруч, тримаючи лапу, поки не стихло останнє муркотіння.
