Дев'ять років вони з Мариною ходили одна до одної в чергу — до Черкаської обласної лікарні, потім у Київ, до приватної клініки на Печерську, де прийом коштував стільки, що після нього тиждень їли гречку без м'яса. Дев'ять років аналізів, уколів, стимуляцій, молитов у церкві на Замковій горі, куди Марина їздила ставити свічку до Миколая. Лікарі знизували плечима однаково у всіх кабінетах: фізіологія в нормі, буває, чекайте.
Тарасові Кирилюку було тридцять чотири, він тримав невелику СТО біля траси на Умань — три підйомники, компресор, запах мастила, який в'ївся в шкіру так, що навіть у неділю, у чистій сорочці, від нього пахло гаражем. Заробляв непогано, будинок у Городищі поставив сам, з бригадою, — п'ять кімнат, мансарда, котел на дровах про запас. А заповнити ці кімнати не було ким.
Свекруха, Ганна Опанасівна, за столом мовчала так, що краще б сварилася. Мати Марини раз у раз зітхала: доню, може, тобі до баби Килини з'їздити, вона травами лікує. А сусідка з другого поверху, тітка Валя, якось прямо сказала, розвішуючи білизну на балконі: ви вже дев'ять років одні, може, годі мучитись.
Марина тоді промовчала. А ввечері, миючи посуд, сказала:
— Може, й добре так. Проживемо вдвох. Он Смаглюки взагалі бездітні, і нічого.
Тарас не відповів — не піднімав очей від телевізора. Але вона бачила: коли повз їхній двір проходили сусідські діти на велосипедах, він відкладав пульт і виходив на ганок курити, хоча кинув два роки тому.
Ідею підкинула фельдшерка з амбулаторії, Олена Григорівна, — жінка років п'ятдесяти п'яти, з холодними руками і теплим голосом.
— А про прийомну дитину не думали? — спитала вона, міряючи Марині тиск. — У будинку дитини в Умані діти роками чекають. А у вас — п'ять кімнат порожніх.
Марина мовчала весь вечір. Тарас вечеряв, дивився новини про ціни на бензин, нічого не помічав. Потім вона сіла поруч і сказала прямо:
— Тарасе. Давай візьмемо дитину з дитбудинку.
Він поклав виделку.
— А потягнемо? Це ж не своя кров.
— Не чужа, — перебила вона. — Якщо полюбимо — стане рідна.
Він думав два тижні. Потім поїхали до служби у справах дітей в Умані. Довідки, комісія, школа прийомних батьків — усе разом на пів року. Марина ходила по кабінетах, як на другу роботу. Сварилися, плакали, але доходили до кінця кожного разу.
Хлопчика звали Артем. П'ять років. У будинку дитини на вулиці Гагаріна їх провели в ігрову кімнату, де пахло кашею і хлоркою, а на підвіконні стояли герані в пластикових горщиках. Діти гралися на килимі — хтось складав вежу з кубиків, хтось возив по підлозі пожежну машинку без колеса. Один хлопчик сидів осторонь, біля батареї, і длубав шпаклівку на підвіконні нігтем.
— Ось, — сказала завідувачка. — Артем. Спокійний хлопчик. Тільки…
— Що?
— Його вже двічі повертали. Одна сім'я — через два місяці, інша — через сім. Казали, важкий. А він не важкий. Він просто вже нікому не вірить.
Марина підійшла і сіла навпочіпки біля нього. Хлопчик не підняв очей, продовжував длубати підвіконня, ніби її й не було. Тарас стояв позаду, розглядав його руки — маленькі, з обкусаними нігтями, — і саме ці руки, а не обличчя, змусили його прийняти рішення остаточно.
Перший тиждень удома Артем не сказав жодного слова. Їв мовчки, спав, притиснувшись спиною до стіни, у своїй новій кімнаті двері не зачиняв — тримав прочиненими, щоб бачити коридор. Марина вставала вночі перевіряти, чи дихає, хоча йому вже було п'ять, а не п'ять місяців.
На третій тиждень він розбив тарілку — навмисно, дивлячись прямо на Марину, чекаючи, що буде. Вона підмела скалки й сказала: завтра поїмо з іншої тарілки, нічого страшного. Він дивився на неї довго, ніби перевіряв, чи вона зараз піде дзвонити комусь, щоб забрали.
Через два місяці подала заявку колишня родичка Тараса зі Сміли — далека тітка, яка раптом заявила, що Артем "по крові" повинен був виховуватися в неї, і почала натякати на суд, на те, що Тарас із Мариною — "не рідні, тимчасові". Ганна Опанасівна, свекруха, яка досі мовчала за столом, уперше за багато років прийшла на поріг сама, без запрошення, — принесла пиріг з вишнями і сказала тітці по телефону при Тарасі: "Не смій навіть заїкатися, хлопчик уже наш".
Тітка з'явилася восени, у жовтні, приїхала на таксі просто до СТО, де Тарас саме міняв гальмівні колодки старенькому "Ланосу". Стояла у дверях гаража в плащі не по погоді і говорила про "кровний зв'язок" і про те, що готова забрати хлопчика "куди йому належить". Тарас витер руки ганчіркою і сказав тихо, без крику: — Артем нікуди не поїде. Йдіть, будь ласка, у мене клієнт чекає.
Вона пригрозила судом. Юрист, до якого звернулися того ж тижня в Умані, за консультацію двісті гривень пояснив: підстав у тітки жодних, усиновлення оформлено законно, ніхто нічого не забере. Але два тижні Марина не спала — вночі сиділа на кухні з чашкою чаю, який ставав крижаним, і слухала, як Артем скрипить ліжком у своїй кімнаті, вже перевіряючи вночі, чи двері справді прочинені.
А потім сталося те, чого не чекав ніхто. Марина завагітніла. Лікарка в жіночій консультації Городища, побачивши результат тесту на прийомі, тільки похитала головою: буває й таке, організм розслабився. Дев'ять років боротьби — і ось, коли перестали чекати.
Тарас, дізнавшись, сів на ганку і мовчав хвилин десять. Марина злякалася — думала, він шкодує про Артема, боїться, що тепер той стане зайвим. Але Тарас підвівся, зайшов у будинок, узяв Артема на руки — хлопчик уже дозволяв себе брати на руки, хоч і напружувався щоразу, — і сказав: — У нас буде ще одна дитина. Ти будеш старшим братом. Найголовнішим.
Народилася дівчинка, Соломія. Артем перший тримав її, коли Марина принесла з пологового у Христинівці. Тримав так, ніби боявся впустити щось, що йому дали тимчасово і можуть забрати завтра.
Минуло три роки. Тітка зі Сміли більше не з'являлася — Тарас дізнався через далеких родичів, що вона так і не мала своїх дітей і просто заздрила чужому щастю. Артему тепер вісім, він ходить у другий клас Городищенської школи, грає у футбол за дворову команду і носить прізвище Кирилюк — офіційно, у свідоцтві, без жодних застережень.
У серпні цього року Тарас оформив у нотаріуса Умані дарчу на будинок і землю — половину на Артема, половину на Соломію, порівну, без різниці, хто "рідний", а хто "прийомний". Нотаріус, підписуючи документ, сказала звично: батько, ви впевнені щодо часток, звичайно бувають різні побажання щодо старшого і молодшого. Тарас відповів коротко: — У мене немає прийомних дітей. У мене двоє своїх.
Папка з документами лежить тепер у шафі у спальні, поряд із свідоцтвами про народження обох дітей. Артем знає, де вона лежить. Іноді, коли хвилюється, дістає й перечитує рядок зі своїм ім'ям — не тому, що не вірить, а просто щоб іще раз побачити чорним по білому: тут написано, що він назавжди.
