Андрій стояв на порозі її помешкання з тремтячим букетом пожовклих ромашок за 35 гривень і переступав з ноги на ногу, боячись зачепити старий велосипед у коридорі. Так само, як шістнадцять років тому — незграбним хлопчаком із паралельної групи. Тільки тепер він знав те, чого не знав тоді.
У чернівецькому університеті Марта трималася осібно. Не тому, що хтось її цурався — навпаки. Просто навколо неї завжди було затісно: подруги, однокурсники, якісь хлопці з правничого, що спеціально ходили через їхнє подвір’я, аби побачити, як вона сміється. Риже волосся, розсипане по плечах, здавалося живим вогнем навіть у похмурі дні. Андрій міг стовбичити під аркою цілу перерву й не вичавити з себе жодного слова. Він вважав себе надто простим: звичайне обличчя, стипендія, що ледь покривала гуртожиток на Рівненській, і жодних особливих талантів. Він не сумнівався: Марта навіть не памʼятає, як його звати.
Одного разу вона сама підсіла до нього в бібліотеці. Спитала про якийсь підручник з економіки — «Мікроекономіку» Бажана. У нього все всередині стислося, а язик наче приріс до піднебіння. Він буркнув: «На третій полиці, здається…» — і втупився в зошит так, ніби там були не формули, а план порятунку людства. Вона відійшла. Того вечора він гриз ручку до дірок і роздирав на клапті чернетку з розрахунками, ненавидячи себе за те, що навіть не усміхнувся у відповідь.
Після випуску все розсипалося. Андрій поїхав на заробітки до Польщі, на склад автозапчастин під Любліном. Марта залишилася в Чернівцях, влаштувалася в архітектурну майстерню «Кут» на вулиці Кобилянської. Він переконував себе, що минуле минуло, але іноді, засинаючи о пів на першу ночі під чужим небом, згадував її волосся. Згадував — і злився на себе так, що прокидався зі стиснутими кулаками.
Повернувся через сім років. У кишені лежало двісті сорок тисяч гривень — вистачало на перший внесок за власне житло десь на Сторожинецькій. Мати наліпила вареників із картоплею, покликала його давнього приятеля Тараса. Сиділи на балконі, дивилися, як за вікнами гойдаються каштани. Тарас розповідав, хто з однокурсників одружився, хто перебрався до Києва, а хто так і сидить на батьківській шиї. Андрій крутив у руках кухоль із пивом «Чернівецьке», а тоді спитав — голос ніби сам по собі намагався звучати байдуже:
— А Марта?
Тарас відставив кухоль. Його обличчя одразу змінилося — ніби світло всередині вимкнули.
— Ти не чув… Три роки тому вона з матір’ю потрапила в аварію на трасі під Хотином. Мати загинула. Марту збирали по шматках, три операції, рік у лікарні. Ходить тепер із ціпком. І то — слава Богу. Лікарі не обіцяли, що взагалі встане.
У Андрія перехопило горло. Він відкрив рота, щоб щось сказати, але Тарас заговорив знову — тепер уже стиха, опустивши очі у підлогу:
— Я маю тобі дещо сказати. Давно. Ще з універу.
— Про що ти?
— Марта тебе питала. На останньому курсі. Підійшла до мене, питала, чи ти з кимось зустрічаєшся. Просила дізнатися, чи ти її взагалі помічаєш. А я… я їй нічого не передав.
У кімнаті запала тиша, тільки десь на кухні деренчав холодильник «Норд».
— Ти… — Андрій ковтнув. — Чому?
Тарас не підводив очей.
— Бо сам у неї був закоханий. І знав: якщо вона з тобою заговорить — у мене шансів не буде. Пробач. Я думав, що час усе зітре. А воно не стерло.
Андрій не допив пиво. Підвівся так різко, що стілець перекинувся. Узяв куртку з вішака й вийшов. Він не памʼятав, як опинився біля будинку на вулиці Руській — знав тільки, що ноги самі принесли. Стара хрущовка, на третьому поверсі горить світло. Він стояв унизу, асфальт був мокрий після дощу, у калюжі відбивалося жовте вікно. На годиннику було за десять хвилин одинадцята. Він дивився на вікно й не міг змусити себе піднятися.
Наступного дня він усе ж прийшов — о четвертій пополудні. Двері відчинила Марта — схудла, з короткою стрижкою і ціпком у правій руці. Очі були ті самі — глибокі, теплі, але тепер у них застигла якась обережна напруженість, ніби вона щомиті чекала, що ці очі відведуть.
— Андрію? — вона здивувалася, але за поріг не виставила. — Заходь. Боже, сто літ тебе не бачила…
Квартира пахла кавою «Львівською» і вчорашньою випічкою. На підвіконні стояв горщик із засохлою геранню — видно, руки не доходили полити. Він сів на краєчок стільця, не знаючи, куди подіти букет ромашок, який стискав у руці. Марта помітила, як він обсмикує рукав, ледь усміхнулася.
— Ти звідки взявся? І що то за віник? — кивнула на ромашки.
— Я… чув про аварію. Хотів тебе побачити.
Вона відставила чашку. Усмішка зникла, пальці стиснули край столу.
— Послухай, якщо це через жалість — не треба. Мені й без того її вистачає від сусідів. Он тітка Ніна з другого поверху щодня приносить то борщ, то варення — вже верне.
— Це не жалість, — сказав Андрій. — Я люблю тебе. З першого курсу. Просто весь цей час був надто боягузом, щоб сказати.
Марта завмерла. Її пальці стиснули ручку ціпка так сильно, що кісточки побіліли. Десь на дворі гавкнув собака, а вона все дивилася на нього не кліпаючи.
— Ти зараз кажеш це, бо я… отака? Раніше тобі було байдуже.
— Не байдуже. Я просто не вірив, що ти можеш мене помітити.
— Зараз легко говорити.
— Так, — він кивнув. — Зараз легко. Але я нікуди не піду. Хоч жени, хоч мовчи — завтра о шостій я знову прийду.
І він прийшов. Щодня. Спочатку вона сиділа до нього спиною, вдаючи, що читає. Він ставив на стіл свіжий хліб із «Гарячої печі» на розі Руської та Шевченка — по 12 гривень буханець, — виносив сміття, мив посуд. Якось вона застала його за тим, як він поливає ту герань на підвіконні. Затрималася в дверях кухні.
— Ти глянь, — сказала вона, — садівник знайшовся. З тебе квітникар як із мене балерина.
Він не обернувся, але плечі в нього засмикалися від сміху. І вона теж розсміялася — аж мусила впертися ціпком у одвірок, щоб не впасти.
Минуло кілька місяців, перш ніж вона повірила: він тут не з жалю. Перед четвертою операцією у лікарні швидкої допомоги на Фастівській Марта міцно стиснула його руку. Її долоня була холодна, лікарняний браслет врізався в зап’ястя.
— А якщо я ніколи не зможу ходити без цієї палиці?
— Тоді носитиму тебе на руках.
— Дурень, — вона засміялася крізь сльози, і сльози закапали на лікарняну ковдру, залишаючи темні цятки.
Операція минула добре. Далі були місяці реабілітації: спочатку вона вчилася стояти, тримаючись за поручні, потім — робити перші кроки. Тієї осені вони вперше прогулялися парком без ціпка — вітер кидав під ноги каштани, і пахло димом від чийогось багаття за рогом. Марта раз у раз хапалася за його лікоть і бурчала: «Ти як той трактор — преш, не зупиниш. Я ще не навчилася так швидко».
Вони одружилися навесні. Маленька церемонія в ратуші, жодних гостей, крім мами Андрія та кількох найближчих друзів. Коли Марта йшла до нього через залу — без ціпка, сама, — її крок був трохи нерівний, але впертий. Андрій стояв і не міг витерти обличчя: сльози котилися й котилися, як вода з переповненої бочки. Він не соромився цих сліз.
А потім був кабінет лікаря. Хірург гортав історію хвороби, добирав слова. Через травми та перенесені операції Марта не зможе мати дітей. Повернувшись додому, вона зачинилася у ванній і довго не виходила. Андрій стояв під дверима, чув, як шумить вода, і бачив, як під щілиною тремтить смужка світла. Він не стукав — просто сів на підлогу, притулившись спиною до дверей. Через півгодини вона вийшла. Очі були червоні.
— Ти міг би мати повноцінну сім’ю, — голос був сиплий. — Знайди собі жінку, яка народить тобі дитину.
Він узяв її руки в свої. Пальці в неї тремтіли, ніби від холоду.
— Повноцінна сім’я в мене вже є. Відтоді, як ти дозволила мені залишитися.
Вони більше не говорили про це — кілька тижнів. Просто жили: ходили на роботу, купували продукти на ринку «Буковинський», дивилися по вечорах серіал «Спіймати Кайдаша». Аж поки одного разу Марта не сказала, не відриваючись від екрану:
— Може, родина починається не в пологовому будинку? Може, десь є дитина, яка так само чекає на нас, як ми на неї?
Запит до служби у справах дітей, збір довідок, співбесіди, перевірка умов проживання — усе це розтягнулося майже на пів року. Андрій нервував, перебирав у голові всі можливі причини для відмови, але Марта була спокійна, наче знала наперед. Якось вона переглядала фотографії, які їм показали в службі, і раптом затримала пальцем один знімок — маленька дівчинка з рудим волоссям сиділа на гойдалці. «Глянь, — сказала вона Андрієві, — як у дзеркало дивишся». Він глянув — і нічого не відповів, тільки стиснув її плече.
Одного холодного лютневого ранку, о дев’ятій п’ятнадцять, вони приїхали в дитячий будинок на околиці міста. Завідувачка провела їх до ігрової кімнати. Там було гамірно: діти гралися, хтось плакав, хтось сміявся. У кутку, на старому потертому килимі з оленями, сиділа дівчинка, оточена іграшками, з якими вона навіть не гралася. Вона просто тримала в руках ляльку й дивилася на них.
Волосся дитини горіло рудим золотом навіть у тьмяному світлі ламп.
Марта зупинилася так різко, що Андрій відчув, як її нігті вп’ялися йому в лікоть.
Дівчинка підвела очі — карі, глибокі, з якоюсь недитячою серйозністю. Кілька секунд вони просто дивилися одна на одну. Потім мала невпевнено встала, підійшла ближче і спитала:
— Ви до мене?
Марта опустилася перед нею навпочіпки. Губи в неї тремтіли, але голос прозвучав рівно й мʼяко:
— Так. Ми тебе так довго шукали.
Дівчинка секунду вагалася — а тоді обхопила її шию маленькими руками. Андрій стояв поруч, дивився на це руде волосся, що змішалося з Мартиним, і по його обличчю текли сльози, а він навіть не помічав, як витирає їх рукавом куртки.
Через два тижні вони вже пили чай утрьох на своїй кухні. Мала Маринка сиділа на колінах у Марти і розповідала, що у дворі вона бачила «таку величезну кицю, от таку, як диван». На підвіконні буйно розрослася герань — тепер уже не засохла, а соковито-зелена, із червоними квітами. За вікном падав лапатий сніг, засипаючи підвіконня білим. Марта потягнулася до чайника, і її рукав зачепив вазу з ромашками — вони похитнулися, пара крапель пролилася на скатертину.
— Ой лишенько, — сказала Марта.
А Маринка засміялася: «Не лишенько, а лишенько-мишенько». І заходилася допомагати промокати калюжку своєю серветкою.
