Мені сорок три, і три тижні тому я нарешті натиснула на гальма в цій нескінченній гонитві. Нічого драматичного не сталося — просто один звичайний вівторок, який стис серце так, що досі болить.
Я заскочила до батьків у Тернопіль випадково, бо їхала повз, забирала замовлення з хімчистки на розі. Двері відчинила — а мама аж підстрибнула, схопилася за груди:
— Господи, Оксано, попередила б! Я ж не прибрана!
І почала швидко поправляти волосся, смикати кофтину — ніби перед власною дочкою треба виглядати "як людина". З кухні вийшов тато. Ішов повільніше, ніж я пам'ятала — крок такий, ніби рахує кожен. Але усмішка та сама, батькова: тепла, від якої в грудях відпускає. Тільки цього разу в тій усмішці було ще щось. Ніби я застала їх не просто так — ніби прийшла саме тоді, коли треба.
Сіли на кухні. Балакали про все підряд: про те, що сусіди з другого поверху здали квартиру якимось студентам, які вмикають музику до другої ночі. Про стару газонокосарку в гаражі, яка знову не заводиться з другого разу. Про мамин рецепт медовика, який вона щотижня "губить" в одній і тій самій шухляді біля плити. По телевізору бубоніли новини на першому каналі, тато навіть не глянув у той бік.
І тут час ніби зупинився. Тато встав налити собі води з чайника, обперся рукою на стіл — і завмер. Секунда, друга. Чайник у другій руці почав хилитися, вода закапала на клейонку, а він все стояв, вчепившись пальцями в край стільниці, ніби перевіряв, чи стіл ще на місці. Я вже підхопилась зі стільця, серце гупнуло десь у горлі, — і тільки тоді він видихнув і поставив чайник на плиту.
— Тату? — голос вийшов чужим, тонким.
— Голова на мить закрутилась, — відмахнувся він, не дивлячись на мене. — Встав швидко.
Мама сиділа, не рухаючись, дивилась на свою чашку. Тоді підвела очі й сказала швидко, з якоюсь квапливою посмішкою, яка нікого не могла обдурити:
— Та все нормально. Просто тато вже не той, що раніше.
Ці слова вдарили просто в груди. Не той, що раніше. Людина, яка возила мене на кожен ранок до першого класу на старому "Москвичі", яка не пропустила жодного мого дня народження, жодного випускного. І от він старіє — просто зараз, у цій кухні з жовтими шпалерами, поки я бігаю за якимись дедлайнами й читаю робочі чати за кермом на світлофорах.
Батьки й досі живуть у тому самому будинку, де я виросла. Але всередині нього час тепер тече зовсім по-іншому — швидше, ніж у моєму власному житті, і я цього просто не помічала.
Коли зібралася їхати, тато провів мене до дверей під'їзду. Поклав руку на плече. Років десять тому ця рука була наче стіна — надійна, тверда. Тепер вона здавалася легкою, майже невагомою, ніби й саме життя пригальмувало разом з ним.
— Не забувай нас, доню. Приїжджай частіше, — сказав тихо. — У нас дні вже якось швидко минають.
Я сіла в машину і довго не заводила двигун. Просто сиділа, дивлячись на вікна другого поверху, поки мама не задернула штору.
За два тижні я взяла у батьків копії документів на квартиру і завела окрему теку — з пенсійними посвідченнями, медичними картками, номерами дільничного лікаря й кардіолога з обласної лікарні. Записала тата на прийом, який він відкладав вісім місяців, бо "нема часу стояти в черзі" — на четвер, о дев'ятій ранку, і сама його відвезла. А з керівником домовилася про скорочений графік по п'ятницях.
Начальник спершу скривився, сказав, що п'ятниця — звітний день. Я відповіла, що звіт можу здати в четвер увечері, а це питання — ні. Домовилися.
У ту першу п'ятницю мама спекла медовик — коржі нарешті "знайшлися" в тій самій шухляді. Тато сидів за столом, різав пиріг великим ножем, яким він завжди все різав ще відколи я себе пам'ятаю, і розповідав, як у сімдесят третьому році возив вантажі на "ЗІЛі" з Тернополя до Львова.
— А тоді дороги були — не те що зараз, — казав він, накладаючи мені шматок. — Гравійка суцільна до самого Золочева.
Я взяла чашку чаю обома руками, відчула тепло крізь тонкий фаянс, і слухала про той "ЗІЛ" так, ніби вперше в житті чула цю історію.
