Його нова обраниця Софія вже встигла переконати його в «ідеальному новому житті», яке треба захищати від усього минулого.
– Якщо ти не прибереш Лесю зі свого життя, – тихо сказав він, – ти втратиш мене. Вибирай.
Я дивилася на нього і не впізнавала свого сина.
– Вибір уже зроблено, Павле. Не мною.
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
– Хто це?
– Леся привезла Настю. Як домовлялися.
Павло зблід.
Я відчинила двері.
Леся стояла на порозі — спокійна, бліда, у темному пальті. Поруч підстрибувала шестирічна Настя.
– Бабусю! – дівчинка влетіла всередину.
Леся одразу помітила чоловічі черевики в коридорі.
– Пані Олено, вибачте, я не знала, що у вас гості… – вона вже зібралася піти.
– Залишся, Лесю. Треба все прояснити. Всім.
Павло вийшов у передпокій, схрестивши руки.
– Привіт, – буркнув він колишній дружині.
– Доброго дня, Павле, – спокійно відповіла вона.
Настя зникла в кімнаті.
У повітрі стало важко дихати.
– Досить, – сказав Павло. – Або вона, або я.
Леся здригнулася.
– Я приходжу сюди тільки заради Насті.
– Твоя присутність токсична! – вибухнув він.
– Павле, ти перегинаєш… – тихо сказала Леся.
Я не витримала:
– Токсична? Павле, це вже смішно.
Він стиснув щелепи.
– Мамо, останній шанс. Або ти припиняєш будь-який контакт із Лесею, або я зникаю з твого життя.
Тиша.
Леся опустила очі. Вона завжди була готова відступити, аби не було конфлікту.
Але я — ні.
– Павле… ти став дуже схожим на свого батька. Коли він пішов — це боліло. А ти зараз робиш те саме. І навіть гірше.
– Не смій!
– Це факти.
Він схопив куртку.
– Зрозуміло. Ти обрала її.
Двері грюкнули.
Настя вийшла з кімнати:
– Тато пішов через мене? Я погана?
Я підхопила її на руки.
– Ні, маленька. Тато просто заблукав у неправильній історії.
Минуло два тижні.
Павло змінив номер.
На роботі він розповідав, що я «нестабільна» і перебуваю під впливом колишньої невістки.
Його нова жінка водила його за руку всюди, ніби він сам уже не міг вирішувати нічого.
Леся якось тихо сказала:
– Може, мені перестати приходити…
– Ні, Лесю. Якщо я зараз поступлюся — я втрачу себе.
Потім прийшло повідомлення:
«Останній шанс. Сімейна вечеря. Без Лесі. Настю привези і залиш».
Я відповіла:
«Настя — не посилка. Приходь у суботу о десятій. Або не приходь зовсім».
І заблокувала номер.
Леся подивилась на мене:
– Ви впевнені?
Я тихо усміхнулась.
– У шістдесят три роки я зрозуміла одну річ: не можна врятувати того, хто хоче потонути. Можна лише стояти на березі з ліхтарем.
Ми сиділи в тиші. За вікном падав сніг.
Було боляче. Але в домі вперше за довгий час був спокій.