Я впізнала його одразу. Та сама сорочка, що на фото, тільки трохи пом’ята. У руці — маленький пакет із пластику, всередині щось квадратне.
На секунду я подумала, що це подарунок.
Але одразу відкинула цю думку. Дорослі люди на першому побаченні подарунків не приносять.
Він коротко глянув на мене — ніби оцінював.
«Йдемо?» — сказав він.
Голос був не таким, як я уявляла. Холодніший, різкіший.
Ми сіли біля вікна.
Підійшла молода офіціантка з блокнотом.
Я вже відкрила меню, але він підняв руку.
«Мені нічого не потрібно».
Офіціантка розгублено завмерла.
Я теж.
«Навіть кави?» — обережно запитала я.
«Ні».
Він дістав пакет.
Повільно розгорнув фольгу — майже ритуально.
На столі з’явився сендвіч: білий хліб і шматок звичайної ковбаси.
Він поклав його рівно посеред столу.
«Це нормальна їжа», — сказав спокійно. «А не ці заклади. Сюди ходять жінки, які хочуть, щоб за них платили».
Я завмерла.
За два тижні розмов усе це виглядало зовсім інакше.
Офіціантка тихо відійшла.
«Павле», — сказала я повільно, «ми ж домовлялися зустрітися в кафе».
«Ні», — виправив він. «Ми домовлялися зустрітися. Кафе — це твоя ідея. Я не платитиму за чужі забаганки».
Повітря ніби стало густішим.
«Я не просила тебе нічого оплачувати…»
Він махнув рукою.
«Всі так кажуть».
І в ту мить у мені щось клацнуло.
Образ, який я собі створила, розсипався.
Я подивилася на його сендвіч — нерівний хліб, трохи підсохла ковбаса, зім’ята фольга з відбитками пальців.
Я взяла сумку.
«Смачного», — сказала я і підвелася.
Його обличчя змінилося миттєво.
«Куди ти?! Отак просто?»
Я мовчки одягала пальто.
«Ви всі однакові!» — крикнув він. «Тільки використовувати!»
Люди почали обертатися.
Мені було соромно, але я йшла далі.
«Ще згадаєш мої слова!» — кинув він навздогін.
Двері за мною зачинилися.
Зовні накрапав дощ.
Я стояла під навісом і тремтячими руками застібала пальто.
Потім доїхала до метро і сіла на лавку.
Телефон одразу завібрував: повідомлення від Олени.
«Ну як?»
«Який він?»
«Де ви зараз?»
Я написала одне слово:
«Сендвіч».
«В сенсі?!»
І я все їй розповіла.
Хвилина тиші.
Потім: «Не рухайся. Я їду. Візьмемо вино».
І вперше за вечір я видихнула.
Олена приїхала через пів години, мокра від дощу, з пакетом «на всяк випадок».
«Розповідай», — сіла поруч.
Коли я закінчила, вона розсміялася.
«Сендвіч у фользі?! Це жарт?»
Ми сміялися разом — голосно, без зупину.
Вона дістала пластикові стаканчики і вино.
«За тебе», — сказала вона. «Що ти пішла».
І я зрозуміла, що зробила правильно.
Вдома кіт одразу стрибнув мені на коліна.
Я гладила його і думала, чи видаляти анкету.
І тут прийшло повідомлення.
Від нього.
«Ти перебільшила. Я нормальний чоловік. Передзвони».
Я подивилася на екран.
І натиснула:
Заблокувати.
І нарешті стало тихо.