— Як це ти не підеш до мами на ювілей? А хто готуватиме й обслуговуватиме гостей? — обурився чоловік
Наталя повільно поклала виделку на тарілку.
— Обслуговуватиме?
Олег навіть не почув, як прозвучало це слово.
— Мамі шістдесят. Приїде вся рідня. Ти ж завжди все робиш: салати, гаряче, закуски, торт.
— Саме тому цього разу я не піду.
Чоловік відкинувся на спинку стільця.
За шістнадцять років шлюбу Наталя приготувала майже кожне родинне свято. Свекруха Лідія визначала меню, запрошувала гостей і повідомляла синові, о котрій Наталя має приїхати.
Ніхто ніколи не запитував, чи вона вільна.
На попередньому ювілеї Наталя підвелася о п’ятій ранку. Купувала продукти, смажила, різала, накривала й мила посуд. Коли гості фотографувалися біля столу, вона стояла на кухні.
Увечері свекруха сказала:
— Добре посиділи.
Наталя тоді ледве розігнула спину.
— У суботу я йду з Оксаною до театру, — сказала вона чоловікові. — Квитки придбали два місяці тому.
— Перенесете.
— Ні.
Олег насупився.
— Мама розраховує на тебе.
— Не запитавши мене.
— Вона тебе цінує.
— Вона цінує безкоштовну роботу, яку я виконую.
— Не перебільшуй. Це родина.
— Родина запрошує мене сісти за стіл, а не ставить до плити на дванадцять годин.
Олег звинуватив її в егоїзмі.
— Що люди скажуть? Невістка навіть не прийшла допомогти.
— Скажи, що невістка мала власні плани.
Наступного дня зателефонувала Лідія.
— Олег каже, ти відмовляєшся приїхати.
— Так. У мене театр.
— Я вже купила продукти для твоїх салатів.
— Ви могли спочатку запитати.
— У сім’ї так не рахуються.
— Тоді чому мій час завжди рахується як безкоштовний?
Свекруха замовкла.
— Я ставилася до тебе, як до доньки.
— Свою доньку ви теж не саджаєте за стіл, доки вона не перемиє весь посуд?
Лідія кинула слухавку.
До суботи Олег кілька разів намагався переконати Наталю. Спочатку просив, потім ображався, а зрештою заявив:
— Якщо свято провалиться, це буде на твоїй совісті.
Наталя все одно пішла.
Під час вистави телефон безперервно вібрував.
«Де велика форма?»
«Скільки варити язик?»
«Мама плаче.»
«Гості вже приїхали.»
Наталя вимкнула звук.
Повернулася майже опівночі. Олег сидів за кухонним столом. Сорочка була в плямах, обличчя — виснажене.
— Як минув ювілей?
— Жахливо.
Гості приїхали раніше. М’ясо не встигло приготуватися. Салати швидко закінчилися. Родичі заявили, що прийшли відпочивати, а не працювати.
Лідія весь день командувала, але сама не залишала кімнату з гостями.
Олег готував, носив тарілки й мив посуд.
— Мама вважає, що ти навмисно все зіпсувала.
— А ти?
— Могла хоча б щось зробити напередодні.
Наталя подивилася на нього.
— Ти один день виконував те, що я роблю роками. І замість того, щоб зрозуміти мене, думаєш, як знову перекласти це на мене.
Олег мовчав.
— Скільки разів ти сьогодні сів?
— Майже не сідав.
— Поїв спокійно?
— Ні.
— Хтось подякував?
Він опустив очі.
— Отак виглядало кожне моє свято у твоїй родині.
За тиждень Лідія вирішила зібрати лише найближчих, щоб доїсти залишки. Олег сказав, що їжу замовлять, а роботу поділять.
— Навіщо платити, коли Наталя вміє? — обурилася мати.
— Бо Наталя теж гість.
Він уперше сказав це без підказки дружини.
На обід Наталя принесла куплений торт. Свекруха невдоволено подивилася на коробку.
— Твій домашній кращий.
— Можливо. Але сьогодні я не працюю.
Коли треба було прибрати зі столу, Олег підвівся разом із братом. Жінки теж допомогли. За двадцять хвилин усе було чисто.
Удома чоловік попросив пробачення.
— Я думав, тобі подобається готувати.
— Мені подобається готувати, коли я сама вирішую. Не подобається, коли мою працю обіцяють іншим без мене.
Відтоді Олег перестав відповідати за дружину.
Перед наступним святом Лідія сама подзвонила:
— Наталю, ти могла б зробити один салат? Лише якщо маєш час. Решту замовимо.
— Можу.
— І приїдеш уже до столу.
Наталя усміхнулася.
Вона не прагнула, щоб свекруха більше ніколи не просила допомоги.
Вона хотіла, щоб її прохали, а не призначали.
Щоб бачили не лише страви, які вона ставила на стіл.
А й саму жінку, яка також мала право за ним сидіти.