— Ви мама Олега? Ми з ним скоро одружимося!
— Ні. Я його дружина.
У п’ятницю Наталя нарешті взяла відгул. Після двох тижнів суцільної напруги, коли доводилося затримуватися в офісі до пізнього вечора й навіть виходити на роботу в суботу, начальник уже не наважився відмовити.
Вона прокинулася о дев’ятій без будильника й кілька хвилин просто лежала, насолоджуючись тишею.
Три дні свободи. Без ранкового автобуса, без метушні, без кондиціонованого повітря офісу, від якого під вечір починала боліти голова.
Чоловік, Олег, був на роботі. Наталя спокійно поснідала, сходила в магазин і вирішила приготувати на всі вихідні велику каструлю розсольника. Саме такого, як любив Олег: густого, наваристого, з перловкою, картоплею та солоними огірками.
Вона щойно вимкнула плиту, коли у двері подзвонили.
Наталя здивувалася. Олег мав бути на роботі, та й ключі в нього були.
На порозі стояла молода дівчина в синій куртці, білій в’язаній шапці та з дорожньою сумкою. На носі й щоках у неї були ластовиння, через які вона виглядала ще молодшою.
— Доброго дня. А Олег удома? — усміхнулася вона. — Він мав зустріти мене на автовокзалі, але чомусь не приїхав.
— Олег на роботі, — відповіла Наталя.
— На роботі? — дівчина розгубилася. — Але він казав, що сьогодні чекатиме. Я з Рівного приїхала. Ми домовилися, що до весілля я поживу в нього.
Наталя відчула, як у неї похололи руки.
— До якого весілля?
— До нашого, звісно.
Дівчину звали Марина. Вона працювала у відділі обліку на підприємстві в Рівному. Саме туди Олег регулярно їздив у відрядження — їхня фірма тестувала там нове обладнання. Два тижні тому він провів там чотири дні.
Саме тому Наталя не зачинила двері.
— Проходь, — сказала вона.
Коли Марина зняла куртку, Наталя помітила невеликий округлий живіт під блакитним светром.
Вагітна.
— Ви, мабуть, мама Олега? — ніяково спитала Марина. — Він мені про вас розповідав. Можна на «ти», я ж набагато молодша.
— Я не його мама, — відповіла Наталя. — Я його дружина.
Марина зблідла.
У коридорі запала тиша. З кухні долинав густий запах гарячого розсольника. Дівчина мимоволі проковтнула слину.
Наталі хотілося кричати. Хотілося виставити її за двері. Але перед нею стояла вагітна, голодна й розгублена дівчина.
— Іди мий руки. Зараз поїси.
— Я не хочу вас турбувати…
— Уже турбуєш. Але голодною я тебе не залишу.
Наталя поставила перед Мариною тарілку розсольника, додала ложку сметани й нарізала хліб.
Марина їла спершу обережно, а потім із таким задоволенням, що Наталі навіть стало її шкода.
— Дуже смачно, — тихо сказала вона. — Можна рецепт? Я Олегу такий готуватиму.
Наталя гірко посміхнулася.
— Спершу з’ясуємо, якому Олегу.
За чаєм Марина розповіла, що після коледжу влаштувалася на підприємство. Там і познайомилася з Олегом. Спершу бачилися тільки під час його відряджень, потім він почав приїжджати до неї на вихідні. Коли дізнався про дитину, одразу запропонував одружитися.
— Казав, раніше не міг мене забрати, бо сам жив у гуртожитку. А тепер купив квартиру, зробив ремонт і покликав мене. Тільки чомусь не зустрів…
У цей момент у замку клацнув ключ.
Олег повернувся з роботи. Зайшов у ванну, помив руки й з’явився на кухні.
— О, у нас гості? Доброго дня.
Наталя чекала переляку. Провини. Розгубленості.
Але чоловік виглядав просто здивованим.
— І це все? — не витримала вона. — Більше нічого не скажеш, Олеже?
Марина раптом підвелася.
— Це не він.
Наталя повернулася до неї.
— Як це не він?
— Мій Олег молодий. І він не Мельник.
Олег Мельник, чоловік Наталі, вислухав усю історію. Потім попросив Марину описати нареченого.
— Ні, не схожий на когось із наших, — сказав він. — Але на те підприємство їздять і інші компанії. А адресу маєш?
Марина дістала з сумки зім’ятий клаптик паперу.
Олег уважно подивився.
— Вулиця правильна, будинок правильний, квартира теж… А це що за літера?
— Я думала, це перший під’їзд, — схлипнула Марина.
— Ні. Це корпус. Ми живемо в корпусі Б. Корпус А — через двір.
Марина заплакала.
— Тобто я прийшла не туди?
— Схоже на те, — сказала Наталя, беручи пальто. — Ходімо перевіримо.
У сусідньому корпусі вони піднялися на третій поверх і подзвонили у квартиру з таким самим номером.
Двері відчинилися майже одразу.
— Марино! — вигукнув високий молодий хлопець. — Де ти була? Я поїхав на автовокзал, потрапив у затор, приїхав — тебе нема! Телефон вимкнений! Я твоїй мамі дзвонив, уже хотів у поліцію звертатися!
Марина розплакалася й кинулася йому на шию.
— Я думала, ти мене покинув…
— Ніколи. Чуєш? Ніколи.
Молодий Олег довго вибачався. Виявилося, він неуважно записав адресу, Марина переплутала корпус із під’їздом, а телефон розрядився ще в дорозі.
— Ви її нагодували? — тихо спитав він у Наталі.
— Вагітну дівчину голодною на порозі не залишають, — відповіла вона.
За місяць Наталя з чоловіком отримали запрошення на весілля.
Вони пішли.
Марина представляла Наталю всім як «жінку, яка врятувала мене розсольником, коли я мало не прийшла не в той дім і не в те життя».
Усі сміялися.
Наталя теж.
А коли в Марини й молодого Олега народився син, вони надіслали фото. На звороті було написано:
«Тітці Наталі — за перший обід у нашому новому житті».
Наталя прикріпила фотографію на холодильник.
І відтоді, коли варила розсольник, завжди згадувала той дивний день.
Іноді біда дзвонить не в ті двері.
А іноді виявляється, що це зовсім не біда, а просто розгублена людина з дорожньою сумкою, яку треба нагодувати й допомогти їй знайти правильний дім.