Чоловік помер, але його пошта й далі приходила. У грудні я отримала різдвяну листівку з Кракова, підписану: «Твоя Ганна і наші онуки».
У нас було двоє дітей і четверо онуків. Жодного не звали Марічкою чи Петриком, про яких ішлося в тексті.
«Любий Миколо, Марічка вступила до університету, а Петрикові вже рік. Чекаємо тебе на свята. Твоя Ганна і наші онуки».
Адреса була наша.
Микола Савчук. Мій чоловік, який помер чотири місяці тому від інфаркту.
Ми прожили разом тридцять чотири роки. Микола працював на залізниці й часто їздив до Польщі. Інколи залишався там на ніч.
Донька Ірина сказала, що листівка, мабуть, помилкова. Та в шухляді з документами ми знайшли фото.
Молода жінка з дівчинкою: «Ганна і Соломія, 1997».
Микола біля школи поруч із уже дорослою Соломією.
Микола з двома малими дітьми.
«Дідусь із Марічкою та Андрієм».
Знайшлися перекази, листи й чеки. Микола роками оплачував навчання Соломії, оренду квартири й витрати на її дітей.
Я написала Ганні:
«Микола помер у серпні. Я його дружина. Отримала вашу листівку».
Вона зателефонувала ввечері.
— Я не знала. Він сказав, що ви після операції й він мусить залишатися вдома.
Операції не було.
Ми зустрілися у Львові. Ганна приїхала із Соломією.
Соломія мала Миколині очі й той самий спосіб стискати губи, коли хвилювалася.
Ганна знала про мене. Микола переконував її, що наш шлюб давно закінчився, а живемо разом лише через дітей і квартиру.
— Діти давно дорослі, — сказала я.
— Потім він говорив про хвору матір, роботу й пенсію. Причина завжди змінювалася.
Соломія виросла з батьком, який приїздив кілька разів на рік, привозив подарунки й зникав перед святами.
Наш син Тарас відмовлявся її приймати.
— Це не сестра, а татова зрада.
— Вона не вибирала цього, — відповіла Ірина.
Під час оформлення спадщини з’ясувалося, що Микола офіційно визнав Соломію. Вона мала рівні права.
Тарас розлютився. Але під час зустрічі Соломія принесла дерев’яний потяг, зроблений батьком.
У Тараса був майже такий самий.
— Навіть подарунки повторював, — сказав він.
— Мабуть, думав, що так нікого не обділяє, — відповіла Соломія. — Хоча насправді всім давав лише частину себе.
Після цього вони почали говорити спокійніше.
Наступного Різдва Соломія приїхала з дітьми. Ганна не приїхала. Я ще не була готова сидіти з нею за одним столом.
Листівку я зберегла.
Микола залишив після себе не дві родини, а дві половини однієї великої брехні.
Ми могли продовжити її, удаючи, що Соломії не існує.
Або перестати карати доньку за вибір її батька.
Минулого не повернути. Та відтоді жодна його дитина більше не мусила жити таємно.