— Не хочу жити з пенсіонеркою. Молодих жінок довкола вистачає, — заявив Вадим, застібаючи валізу.
Надії виповнилося шістдесят, йому було п’ятдесят сім.
Та Вадим щиро вважав, що між ними величезна різниця. Дружина вже не працювала, мала сивину й трохи набрала вагу. А він, на власну думку, залишався молодим, здоровим і привабливим.
Особливо після того, як тридцятидев’ятирічна Оксана з його роботи почала переконувати:
— Ти виглядаєш значно молодшим за свій вік.
Вадим охоче вірив.
Власних зморщок і сивого волосся не помічав, зате кожну зміну в зовнішності дружини бачив прекрасно.
Коли Оксана народила йому сина, він вирішив піти остаточно.
Надія не стала благати.
— Подивимося, що ти говоритимеш за кілька років.
Дорослим синам одразу не повідомила. Обидва жили із сім’ями в Києві. Не хотіла, щоб вони кидали справи й приїжджали розбиратися з батьком.
Вона залишилася в заміському будинку, який колись подарував батькам старший син. Вадим із молодою дружиною та немовлям переїхав до міської квартири.
Надія вже давно підозрювала зраду, тому спільні накопичення заздалегідь поділила навпіл.
Заварила чай, загорнулася у плед і написала:
розлучитися,
доробити ремонт,
оновити себе,
поїхати відпочивати.
Розлучення оформили швидко.
— Будинок тобі, квартира мені, — запропонував Вадим.
Надія погодилася.
Потім вирішила почати не з ремонту, а із себе.
Останніми роками майже нічого не купувала. На всі свята ходила в одному синьому костюмі. Навіть син одного разу запитав:
— Мамо, невже більше нічого вдягнути?
Чоловік цього не помітив.
Подруга Лариса повезла її до торговельного центру. Надія знайшла темно-червону сукню, про яку давно мріяла.
— Бери, — наказала Лариса. — Ти в ній красуня.
Купили також джинси, білу сорочку, зручну куртку й спортивний костюм.
Потім зайшли до перукарні.
Коли Надія побачила себе в дзеркалі після нової стрижки, вперше за довгий час усміхнулася власному відображенню.
У кафе до них приєдналася Тамара.
— Їдемо на море. Син віддав мені свій позашляховик. Відвідаємо Одесу, Вилкове, фортецю, покатаємося узбережжям.
Через тиждень три подруги вирушили в дорогу. Майже три тижні подорожували, пили ігристе, гуляли старими вулицями й навіть орендували яхту.
Надія повернулася щасливою.
Залишився останній пункт — вітальня та коридор.
Вона найняла бригаду, якою керував шістдесятидворічний Микола — спокійний, ввічливий чоловік.
Саме тоді подзвонив молодший син.
— Мамо, треба поговорити з батьком. Він не відповідає.
Надія зізналася:
— Ми розлучилися. У нього інша сім’я й маленька дитина.
Наступного дня син приїхав із дружиною та привіз гроші на ремонт.
— Мамо, бери. Ти все життя допомагала нам.
За два тижні Микола дуже прив’язався до господині. Йому подобалося, що вона не кричала й не принижувала робітників.
В останній день підійшов до неї в альтанці.
— Надіє, можна особисте питання?
— Звісно.
— Я вдівець. Ви мені дуже сподобалися. Завтра ми вивеземо інструменти, і мені шкода думати, що більше вас не побачу. Дозволите запросити вас на каву?
Надія усміхнулася.
— Дозволю.
Вони почали зустрічатися. Микола не шукав безплатну господиню. Сам готував, допомагав у саду, возив її на концерти й любив подорожі.
За рік Надія святкувала день народження у відремонтованому будинку. На ній була темно-червона сукня. Поруч сиділи сини, невістки, подруги й Микола.
Вадим тим часом усе частіше телефонував. Немовля не давало спати, Оксана хотіла більше грошей і новий будинок.
— Ти ж не хотів пенсіонерку, — нагадала Надія. — Тепер живи так, як сам обрав.
Вона завершила дзвінок і повернулася до гостей.
У шістдесят один Надія дійшла висновку:
Пенсійний вік — це не кінець.
Іноді це початок життя, в якому нарешті не треба економити на собі заради чоловіка, що все одно цього не помітить.