— Щоб на цілий місяць вистачило, — відповіла я подрузі, складаючи до візка кілька великих упаковок макаронів за акцією.
Ірина здивовано підняла брови.
— Оксано, навіщо тобі стільки?
— Роман сказав, що можна харчуватися самими макаронами. От і хочу його добре нагодувати.
Після народження нашого сина Данилка в родині змінилося майже все. Я пішла з роботи, а оскільки працювала без офіційного оформлення, нормальних декретних виплат не отримувала.
Доходів поменшало. Витрати зростали щотижня.
Роман повторював:
— Якось упораємося.
Згодом я зрозуміла: під словом «упораємося» він мав на увазі, що вихід шукатиму я.
— Данилкові потрібен весняний комбінезон, — сказала я одного вечора.
— Купи з дитячих виплат.
— Ними я оплатила комунальні послуги.
Роман невдоволено зітхнув.
— Треба правильно розподіляти бюджет. Мені ще запчастини для машини купувати.
Я знайшла підробіток удома. Робота була нескладною, але вимагала часу. Данилко погано спав, часто плакав, тому я не завжди встигала прибрати чи приготувати вечерю.
Якось Роман повернувся з роботи й побачив порожню плиту.
— Ти за цілий день нічого не приготувала?
— Працювала, а Данилко сьогодні майже не спав.
— Ти ж удома сидиш. Треба нормально розподіляти час.
Я не витримала.
— Я маю розподіляти гроші, час, роботу, догляд за дитиною та весь побут. А що розподіляєш ти, крім свого вечора між диваном і телефоном?
Роман одягнув куртку й грюкнув дверима.
Я розповіла про це Ірині, у якої теж була маленька донька. Вона ще встигала ходити до перукаря, зустрічатися з подругами й відпочивати.
— Як ти все встигаєш?
— Чоловік залишається з донькою. Вона ж не лише моя. Якщо твій не хоче допомагати, нехай оплачує няню або прибиральницю.
Я гірко засміялася.
— Ми не можемо назбирати навіть на легкий візочок.
— Тоді нехай шукає роботу з кращою зарплатою, якщо вдома його участь закінчується біля порога.
Роман працював адміністратором у магазині спортивних товарів. Зарплата була невисокою, але змінювати роботу він не хотів. Зате охоче пояснював мені, як слід економити.
Коли Данилко почав часто хворіти, підробіток довелося залишити. На ліки я кілька разів просила гроші у мами.
Одного вечора сказала чоловікові:
— Мені потрібна зимова куртка. Стара вже шість років носиться, продуває з усіх боків.
Роман не відірвався від телефона.
— Купуй. Але тоді сама вирішуй, як витрачатимеш гроші на продукти. Може, хоч економити навчишся.
Я купила куртку.
Теплу, гарну й першу нову річ для себе за кілька років.
А на продукти придбала макарони. Багато макаронів.
Першого дня були спагеті з томатною пастою. Другого — макаронна запіканка. Третього — ріжки з маслом.
Роман відкрив холодильник.
— Ми що, тепер щодня їстимемо макарони?
— Ти ж казав, що ними можна харчуватися.
— Я не буквально говорив.
— А я буквально економлю.
— Просто ти погана господиня, якщо не можеш нормально спланувати гроші.
Я подивилася на нього.
— Вибач, але кашу із сокири я готувати не вмію. Їмо те, на що ти заробив. У нас росте син. Це наша спільна відповідальність, а не моя особиста проблема.
Наступного дня були макарони із сиром. Потім — суп із вермішеллю.
На шостий вечір Роман повернувся з двома пакетами продуктів. Купив м’ясо, овочі, підгузки й комбінезон для Данилка.
— Багато витратив? — запитала я.
Він помовчав.
— Більше, ніж думав.
— А це лише найнеобхідніше.
За один вечір Роман не перетворився на ідеального чоловіка. Але почав мити посуд, кілька разів на тиждень купав сина, а у вихідні виходив із ним гуляти, щоб я могла відпочити.
Одна пачка макаронів ще довго стояла в шафі.
Щоразу, коли Роман починав говорити, що я надто багато витрачаю, я кивала в її бік:
— Можемо знову перейти на економний режим.
Після цього він зазвичай сам пропонував скласти список покупок.