— Хочеш, щоб брат добре жив, сама йому допомагай! Ти ж колись і путівку йому влаштувала, — байдуже сказала Антоніна колишній зововиці.
Усе почалося з п’ятдесятиріччя її чоловіка Олександра.
На ювілей запросили майже двадцять п’ять людей — переважно його родичів і колег. Антоніні допомагали сестра Галина та сімдесятидворічна мати. Вони два дні готували, накривали столи, прикрашали веранду.
Гості хвалили частування й порядок у домі.
Олександрові дарували гроші в конвертах. Він уже планував купити новий човен. Антоніна з дитинства любила риболовлю і думала, що вони знову частіше їздитимуть до річки разом.
Але свекруха подарувала синові путівку в санаторій.
На одну людину.
— Мамо, а чому лише мені? — запитав Олександр телефоном.
— У тебе ювілей, а не в дружини. Комусь треба за будинком, курми й качками дивитися. Відпочинеш трохи від господарства та від Антоніни.
Дружина чула всю розмову.
Вона чекала, що Олександр запропонує обміняти путівку або доплатити за друге місце. Проте він почав збирати валізу.
— Не пропадати ж подарунку. Мати образиться.
Забрав і подаровані гроші.
Поки чоловік відпочивав, Антоніна влаштувала генеральне прибирання після гостей. Випрала штори, пледи, скатертини, вимила вікна, навела порядок у дворі.
Олександр телефонував рідко.
Повернувся засмаглий, відпочилий, але чужий. Відмовився від риболовлі й постійно лежав із телефоном.
За місяць зізнався:
— У санаторії познайомився з медсестрою. Вона вагітна. Я йду.
— Тобі п’ятдесят! Коли дитина виросте, тобі буде сімдесят.
— Їй тридцять три. У нас усе буде добре.
У першу хвилину Антоніна розплакалася.
— Залишся. Я пробачу. Дитині допомагатимеш.
Олександр відмовився.
Тоді вона витерла сльози.
— Збирай усе. Назад дороги не буде.
Він заговорив про компенсацію за ремонт і хотів забрати спільну машину.
— Машину забирай за свою частку ремонту. Якщо підеш до суду, можеш отримати менше.
Олександр не очікував такої відповіді. За тридцять років звик, що дружина поступається.
Після його від’їзду Антоніна вимила все, до чого він торкався. Речі, які залишив, віднесла на ґанок свекрухи.
Та ввечері прийшла по яйця.
— Навіщо ти все принесла? Він ще може повернутися.
— Я запропонувала залишитися. Він вибрав іншу.
— Та роман у чоловіка, вік такий. Побігає й зрозуміє, що кращої за тебе немає.
— А ви спеціально купили йому путівку, щоб відпочив від дружини. Я все чула.
Антоніна подала їй яйця.
— Сьогодні востаннє безплатно. Далі купуватимете, як усі.
Розмову почула сусідка, якій колишня свекруха постійно приходила по козяче молоко. Вона теж вирішила припинити безплатно годувати людей, які не поважали її.
Минуло майже двадцять років.
Молода дружина Олександра дедалі частіше дорікала йому грошима та віком. Син називав його дідом, а підлітком узагалі перестав поважати.
Коли Олександрові наближалося сімдесят, він захворів і вже не міг добре заробляти. Дружина та син виставили його з дому.
Він повернувся до порожньої материнської хати.
Старші діти навідувалися рідко. Молодший син майже забув про нього. Олександр почав випивати.
Одного дня до Антоніни прийшла його сестра.
— Братові важко. Удвох вам було б легше. Ви ж тридцять років прожили.
— Він сам перекреслив ці тридцять років.
— Він батько твоїх дітей, дід онуків. Могла б хоч яйця, овочі, рибу передавати.
Антоніна спокійно відповіла:
— Яйця продаються. Овочі теж. Рибу можу наловити на замовлення. Купуйте на загальних умовах.
— Невже тобі його не шкода?
— Шкода. Але жалість не означає, що я повинна знову стати його безплатною дружиною, кухаркою й доглядальницею.
— Діти могли б допомагати.
— Скажіть їм самі. А хочете братові доброго життя — допоможіть йому особисто.
Зовиця пішла ображена.
Антоніна повернулася до двору. Увечері мали приїхати діти й онуки. На столі вже чекали свіжі овочі та риба.
Її життя не стало порожнім після чоловіка.
Навпаки — у ньому нарешті звільнилося місце для людей, які приходили не лише тоді, коли їм щось було потрібно.