Навіть занадто гарно, щоб бути правдою.
Потім я почала помічати його матір.
— Мені треба до мами.
— Мама хвилюється.
— Я був у мами.
А потім:
— Я поки що живу з мамою.
«Поки що»… у п’ятдесят один рік.
Коли ми були разом, його телефон постійно дзвонив.
— Так, мамо… я вже поїв… так, мамо… я прийняв ліки…
І тоді його голос повністю змінювався. Це вже був не дорослий чоловік, а хлопець, який звітує.
Я переконувала себе, що перебільшую.
Потім він запросив мене до себе додому.
Квартира була ідеальною. Занадто ідеальною. Усе акуратно, чисто, продумано до дрібниць — відчувалося, що там є жіноча рука.
І тоді я побачила її.
Його матір.
Галина. Приблизно сімдесят років, пронизливий погляд людини, яка за кілька секунд оцінює тебе повністю.
— Нарешті Олексій когось привів, — сказала вона так, ніби це була перевірка.
Вечір пройшов спокійно. Без неї Олексій ставав зовсім іншим — розслабленим, жартівливим, нормальним.
— Залишайся, — сказав він.
І я залишилася.
Помилка.
О шостій ранку двері знову відчинилися.
— Підйом, — спокійно сказала Галина.
— Олексій хоче свіжі млинці. До сьомої.
Я різко сіла в ліжку, не розуміючи, що відбувається.
Подивилася на нього.
Олексій перевернувся і пробурмотів:
— Так… мама права… люблю свіжі…
У ту мить усе стало зрозумілим.
Це не дивна ситуація.
Це система.
Система, де мама обслуговує сина, а кожна жінка автоматично має її замінити.
— Вибачте… що? — запитала я.
— А що тут такого? — відповів він.
І цього було достатньо.
«А що тут такого».
Я почала одягатися.
— Ти куди? — запитала Галина.
— Додому.
— А сніданок?
Я посміхнулася.
— Вашому сину п’ятдесят один рік. Він може сам зробити собі млинці.
Вона подивилася на мене так, ніби я порушила якусь негласну сімейну заповідь.
Олексій образився.
— Можна було спокійніше відреагувати.
Так, звісно.
Спокійно встати о шостій ранку й обслуговувати дорослого чоловіка.
У передпокої Галина ще кинула:
— Сучасні жінки нічого не вміють.
Я обернулася:
— Якщо ваш дорослий син не може прожити без млинців о сьомій ранку, проблема точно не в мені.
І пішла.
Олексій ще писав мені. Що його мама «просто турботлива». Що я «не сімейна».
А потім прийшло останнє повідомлення:
— Ти не вмієш створювати затишок.
Ні.
Я просто не вмію бути заміною матері для п’ятдесятиоднорічного Олексія.
І цю різницю дуже швидко починаєш розуміти.