Живий дім, дитячий сміх Андрія у дворі, чоловік, що лагодив паркан і гукав її з городу. А тепер — лише стара хата на краю села, заросла бузком, який давно поглинув подвір’я.
Олена швидко змахнула сльози. Не зараз. Треба йти далі.
Раптом за спиною почувся звук двигуна.
Вона озирнулася.
По дорозі повільно наближалася невелика срібляста машина. Вона виглядала занадто охайною для цієї сільської дороги. Автівка зупинилася поруч, і вікно плавно опустилося.
Усередині сиділа молода жінка зі світлим волоссям і добрим, спокійним поглядом.
— Добрий день, бабусю… вам далеко до міста? Може, підвезти? — запитала вона м’яко.
Олена розгубилася. Вона давно не звикла до такої людської доброти.
— Та ні, недалеко… дійду сама, — відповіла обережно.
— До міста ще чимало, — усміхнулася жінка. — Сідайте, мені по дорозі.
Після короткої паузи Олена погодилася. Вона обережно сіла в салон, боячись щось забруднити.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїла її водійка. — Пристібайтеся, їдемо.
Усередині було прохолодно й пахло чимось свіжим і трохи домашнім.
— Куди ви їдете? — запитала дівчина.
— До райцентру… а потім автобусом далі.
— А куди саме, якщо можна запитати?
Олена на мить замовкла. Потім тихо сказала:
— До сина й чоловіка. Вони поховані там, в обласному місті.
У машині запанувала тиша.
— Мій син… Андрій… загинув багато років тому. Утонув. Він урятував людину, але сам не виплив, — голос Олени тремтів, але вона говорила далі.
Раптом машина різко загальмувала й зупинилася на узбіччі.
— Що ви сказали?.. — прошепотіла дівчина.
Олена здивовано подивилася на неї.
— Він утонув… чому ви питаєте?
Дівчина міцно стиснула кермо.
— Як його звали? — ледве чутно запитала вона.
— Андрій Шевченко.
Обличчя молодої жінки зблідло миттєво.
— Я… я шукала вас усе життя, — прошепотіла вона.
Олена завмерла. — Мене? Навіщо?
Дівчина вимкнула двигун і повернулася до неї.
— Мене звати Марія Ковальчук. Вісімнадцять років тому мені було вісім. Я купалася в річці, і мене знесло течією. Я тонула, кликала на допомогу… і тоді хтось мене витягнув.
Її голос зірвався.
— Це був молодий хлопець. Він урятував мене, але сам зник під водою.
По її щоках текли сльози.
— Я ніколи не знала його імені. Лише обличчя. Усе життя я шукала його родину, щоб подякувати. Хоч раз…
Олена тихо прошепотіла:
— Це був мій Андрій…
Тиша стала важкою, майже нестерпною.
Марія розплакалася і раптом обійняла літню жінку.
Дві незнайомі людини, яких звела одна трагедія, сиділи посеред порожньої дороги й плакали разом.
Від того дня все змінилося.
Марія почала приїжджати до Олени все частіше. Спочатку на вихідні, потім майже щодня. Допомагала по господарству, в саду, приносила продукти. Згодом прийняла рішення.
— Я переїжджаю ближче, — сказала вона. — Я знайшла роботу в місті.
Олена заперечувала, але Марія була непохитна.
— Ти більше не одна. І я теж не хочу бути одна.
Так у старенької з’явилася донька.
Через роки Марія народила сина. І сталося це саме в той день, коли загинув Андрій.
Хлопчика назвали Андрієм.
Коли Олена дізналася про це, вона довго мовчала, дивлячись у вікно на дорогу, якою колись ішла сама.
А потім тихо сказала:
— Ти повернувся…
І бузок біля хати ніби ледь хитнувся від вітру, наче погоджуючись.